Розділ 3. Та, що розмовляє з Темрявою

Погане передчуття не підвело. Серед ночі я прокинулася від грюкання у двері, і голос Зерда прокричав:

— Одягайся. Тривога!

Насамперед я кинулася до скриньки. Схопила свою зброю і причепила талісман на пояс. Накинула плащ, однією рукою відчиняючи двері.

Не вітаючись, оскільки було не до того, Зерд уривчасто кинув:

— Справи кепські. На замок напали летючі тварюки. Хапають жінок. Вони шукають тебе.

Я кинулася до кімнати, схопила в оберемок сонну Білосніжку і запхала її у похідну клітку, спеціально створену за проектом Дана. Клітку запхала у торбинку. Дан наполягав, щоб у мене завжди була напоготові похідна торбинка з одягом і припасами. Кинджал на пояс, поруч із талісманом.

Внизу обережно визирнула надвір. Панувала метушня, на стінах горіли смолоскипи, замок готувався до оборони від нечуваного раніше ворога. Поки воїни шикувалися в бойовий порядок, зверху шугнула темна тінь, зачепивши людей на стіні, через що залунали крики та лайка. Тінь промайнула подвір'ям, за десяток метрів від нас, піднялася вгору і понеслася геть. Почувши жіночий крик, я відскочила від дверей і притулилася до стіни. У торбинці обурено вовтузилася Білосніжка, та я не могла її випустити, коли подвір'ям носилися такі тварюки.

— Потерпи, — спробувала її вгамувати. — Потерпи трохи.

Невідомо, чи вона почула мене, але в торбі стало тихо.

— Чому вважаєте, що вони шукають мене? - це вже Зерду.

— Під стінами замку погань, але вона нам не загрожує. А ці тварюки хапають жінок, більше нікого не чіпають.

Я інстинктивно схопилася за талісман, та він ніяк себе не виявляв. Прохолодні намистини і шматочки дерева. Де ж той повідець, що був на малюнку? Чому я його впритул не бачу?

Згори шугнула ще одна летюча тварюка.

— Якщо вони здогадаються залізти у вежу, ми не зможемо тебе захистити. Треба тікати! — у напівтемряві Зерд виглядав занепокоєним.

Я гарячково обмірковувала можливості втечі. Якщо під стінами погань, шлях через браму закритий. Та мої думки перервав Амед.

— Ми підемо через потайний хід. Біжимо подвір'ям до тієї вежі, — він вказав на вежу, під якою знаходилося приміщення, де я лежала в безпам'ятстві. — Коли пролетить чергова тварюка, біжіть.

Летуни шугали з неба з проміжками у півхвилини-хвилину. Коли черговий промайнув повз нашу вежу, ми вибігли з дверей і стрімголов понеслися у вказаному Амедом напрямку. На щастя, смолоскипи давали достатньо світла, а надворі не було жодної живої душі. Тільки лучники на стінах один за одним випускали стріли у спробі дістати летючу нечисть.

Двері вежі були відчиненими. Озирнувшись, я побачила, як з неба спускається ще одна тварюка. Замість того, щоб пронестися подвір'ям і піднятися вгору, огинаючи стіну, вона приземлилася, шкрябаючи кігтями по землі, і хижо припала до неї, дивлячись у наш бік. Від цього видовища я кинулася вперед із такою швидкістю, що ледь не збила з ніг Амеда. Зерд зачинив за мною важкі двері. На якийсь час ми були в безпеці.

— Що це за тварюки? — запитала я, ні до кого конкретно не звертаючись.

— Особливий загін погані, — всміхнувся Зерд. — Тебе вважають небезпечним ворогом.

Незважаючи на всю складність ситуації, я ледь не пирснула зі сміху. Але жарти були недоречними.

— Ви раніше бачили таких тварюк?

— Один раз, мигцем, — ухильно відповів Зерд.

— Нам не можна тут залишатися, — втрутився Амед. — Тварюки можуть спуститися зверху. Маємо йти униз!

Ми навпомацки пробиралися в темряві. Попереду йшов Амед. За деякий час ми спустилися до льоху, і позаду зачинилися ще одні важкі двері. Амед запалив скіпку, і ми влаштували коротку нараду.

— Вам відомо, на що здатні ці чудовиська? — поцікавилася я.

— Про них взагалі мало що відомо, — відповів Зерд. — Здатні підняти людину. В іншому все, як завжди: літають ночами або в сутінкові дні, бояться води. Ми допитували полонених демів, але вони майже нічого не знають. Зазвичай ці істоти сплять у сховищах. Ходять чутки, що використовують їх у виняткових випадках.

Це ж треба, і зараз якраз такий винятковий випадок.

— Летючі тварюки - не зовсім звичайна погань, — продовжував Зерд. — Виконують чітко поставлене завдання. Будь-кого не чіпають. Гадаю, їх використовують, оскільки знають, що погані знизу до нас не дістатися.

— Може, нам зачекати до ранку і повернутися? — запропонувала я.

— Це не вихід, — похитав головою Зерд. — У наших воїнів немає захисту проти летючої погані. Доведеться ночами сидіти в підвалі, та й невідомо, скільки витримають двері.

— Що ми взагалі можемо зробити? Пробиватися до Дана на південь? Під стінами погань, ми не пройдемо.

— Якщо летючі тварюки підуть за нами, у замку ніхто не постраждає, — похмуро зауважив Зерд.

— У нас є тільки один шанс — рухатися по воді, — продовжував він. — Кажуть, що летюча погань над водою втрачає нюх, але сам я цього не перевіряв.

Що там хотів створити Дан? Двигун внутрішнього згоряння? Відставити! Саме час зайнятися зенітними установками.

Вгорі почулися звуки, і Амед схопився:

— Маємо йти. Швидко!

У світлі скіпки ми вирушили за ним. Вхід до потайного лазу перекривала залізна решітка. Амед повозився з підйомним механізмом, решітка піднялася й опустилася за нами. Хоч трохи прикриває відступ.

Ми бігом рушили підземним ходом. Він був вузьким, і довелося пригнутися, але під ногами було сухо. В кінці побачили ще одну решітку.

Вийшовши назовні, Амед оцінив ситуацію і помахав нам рукою, показуючи, що можна виходити. Пробираючись у темряві, я зачепилася за гострий край решітки, не надавши цьому значення. Аж потім побачила, що на зап'ясті з'явилися краплі крові. Діставши з торбинки чисту ганчірку, Зерд збирався перев'язати поранену руку, коли я відчула легке поколювання. З подивом опустивши погляд, побачила, як краплі крові впали на талісман.

Зерд простежив за моїм поглядом і зупинився, не торкнувшись моєї руки.