Розділ 28. Амайя

Примостившись на балці біля люка, я крутила в руках талісман. Тепер я могла перетворитися на велику кішку, але що мені користі з цього. Поруч немає нікого, хто повернув би мене. Талісман я могла б узяти в зуби, хоча це до біса незручно. Але я й гадки не мала, як довго можу вижити в цьому стані. Сумніваюся, що я змогла б щось їсти. Навіть якби могла їсти те, що їсть сніговий барс... При цій думці мене пересмикнуло.

Перебираючи намистини на талісмані, я виявила, що навершя центральної намистини, яку я вважала суто декоративною, знімається, і під ним ховається мініатюрний ніж. Ось воно що! Тепер я була впевнена, що зможу скористатися талісманом. Я повернула навершя на місце і закріпила талісман на поясі.

Погоні ще не чути, але скоро охоронці схаменуться, і тоді мені не поздоровиться. Думай, Нью, думай!

Цікаво, куди веде цей люк. Виглядало так, що ним користуються для ремонту купола, тільки що там ремонтувати?

Я встала на нижчу балку, повернулася і схопилася обома руками за засув. Це був примітивний засув, який потрібно було підняти. Скільки тут іржі! Схоже, ним давно не користувалися. "Та й звідки тут узятися ремонтникам", - відсторонено подумала я.

Мені вдалося вивернутися і підставити під засув плече. Щосили вперлася ногами, випрямляючись. Нічого! Тільки плече болить. Я задерла край спідниці, склала вчетверо щільну тканину і підклала під засув. Знову вперлася. Відчула, як з'являється сила. Є! Засув піддався і пішов.

З п'ятої чи шостої спроби вдалося його підняти. Я із силою штовхнула люк назовні, взявшись за нижню частину замка, яка фіксувала засув й одночасно слугувала ручкою. Немов знехотя, іржаві дверцята прочинилися. Коли щілина стала достатньою, щоб просунути голову, я визирнула назовні. Як і очікувала, я перебувала під куполом будівлі заввишки з п'ятиповерховий будинок. Купол височів над рештою будівлі, і до найближчої твердої поверхні треба було пролетіти з десяток метрів.

Ні, мабуть, я не готова до такого подвигу. Може, я і виживу, але втекти мені точно не вдасться - у найближчі кілька тижнів.

Вид із люка був пречудовий. Над морем розгортався світанок. Я прикинула, в якій стороні знаходиться захід. Виходило, що місто розташоване на півострові. Зараз його було добре видно і воно не виглядало таким уже середньовічним. Всюди були дво- і триповерхові будівлі. Сонце ще не з'явилося з-за обрію, тільки край неба був забарвлений ранковою зорею в рожево-помаранчеві тони. Я ширше відчинила люк, щоб помилуватися цим видовищем, і почула противний писк. Першим бажанням було відстрибнути, але я вчасно згадала, що стою на вузькій балці.

Тим часом щур підібрався ближче і висунувся з люка, немов теж хотів помилуватися сходом сонця. Я відсунулася, наскільки могла, від мерзенної істоти. Непроханого гостя (хоча хто з нас тут гість - це ще питання!) це анітрохи не бентежило. Він подивився на мене, запищав і стрибнув назовні.

Я відвернулася і заплющила очі, щоб не бачити, як тварина розіб'ється об каміння внизу. А коли все ж таки наважилася подивитися, не повірила своїм очам - щур ширяв у повітрі. Я висунулася, щоб побачити мотузочку, на якій він підвішений, але нічого такого не було. Тим часом, він підскочив і хапнув мене за палець. З'явилася крапелька крові.

- Ах ти, паскудо! - замахнулася я на нього.

Тварюка ухилилася і продовжувала мене атакувати.

- Ключ! - здогадалася я.

Так, я могла скористатися зіллям, але навіщо? Тут і так повно світла.

Побачивши, що я дістаю ключ, щур сів на задні лапки і завмер. Побоюючись відновлення атак, я обережно піднесла ключ до мізинця правої руки, бо інші пальці вже були поколоті, і натиснула. Коли зілля почало діяти, світ не став світлішим. Навпаки, було відчуття, що я вдягла окуляри із затемненими скельцями. Фарби стали приглушеними, а просто переді мною з'явився міст, що світився. На ньому й сидів щур. Він принюхався, розвернувся і потрусив геть, час від часу зупиняючись і заклично пищачи.

Я помацала поверхню мосту рукою - це було схоже на скляну плитку. І тут знизу почувся шум. Міркувати було ніколи. Я підібрала спідницю, сіла на край люка й опустила ноги на міст, при цьому не забувши заховати ключ. Ширина мосту становила не більше півметра, а поручнів у нього не було. Мені чомусь здалося, що краще взяти в руку талісман, через брак балансира.

Вкрай обережно я підвелася. Шум погоні наближався. Я зробила кілька кроків, потім навіщось повернулася і зачинила кришку люка. Що буде, якщо доведеться вертатися до будівлі цим шляхом, я в той момент не думала. Крок уперед, потім ще й ще. Щур був уже досить далеко, і я намагалася не дивитися вниз. Раптово тварина зникла в стіні білого туману. Наблизившись до неї, я завмерла. Туман був густим як молоко, я взагалі нічого не бачила перед собою.

Почувся звук, ніби люк відчинився, і я уявила, що мені вслід зараз вистрілять блискавкою розряду. Я, не роздумуючи, зробила крок у туман. Тепер я стояла на майданчику, обгородженому поручнями, в які негайно вчепилася. Перехід по мосту над прірвою подіяв на мене не дуже добре - серце калатало, я намагалася віддихатися. Біля моїх ніг сидів щур.

Трохи отямившись, я виявила, що майданчик, на якому ми стоїмо, мчить крізь простір. Ми летіли над землею, іноді проходячи крізь хмари. Внизу пропливали поля і сади. Якби я не була звиклою до чудес нового світу, це стало б потрясінням.

Майданчик із поручнями летів сам по собі, без видимих двигунів, але завдяки огорожі було не так страшно, як на мосту. Я навіть не одразу помітила, що ми летимо, бо не відчувала вітру. Повітря навколо нас було абсолютно спокійним. Поки я усвідомлювала всі ці факти, літаючий майданчик знизився і пристикувався до прямокутного виступу великого напівкруглого балкона будівлі, схожої на ту, де я нещодавно перебувала. На відміну від свого двійника, вона була складена з білого каменю, а купол відсвічував ніжною гамою пастельних тонів.