Розділ 21. Підземелля (розповідає Саєб)

Першим, що я почув, прийшовши до тями у непроглядній темряві, було чиєсь важке дихання. Все тіло боліло, а голова просто розколювалася від болю. Зі зв'язаними за спиною руками, я лежав на підлозі, уткнувшись обличчям у купу смердючої соломи. Насилу я перевернувся на спину, відпльовуючись, і нарешті зміг нормально дихати. Ноги були вільні, тож я спробував сісти.

- Саєб, ви прокинулися? - це був голос Зерда.

- Так, сер Вартовий. Ви знаєте, де ми перебуваємо?

- У підземеллі караючих, - у голосі Зерда була непередавана суміш злості та іронії.

Я згадав, що Зерд багато років провів у в'язниці караючих. Мені, нарешті, вдалося сісти.

- Сер Вартовий, у вас зв'язані руки?

- Так само, як і у вас.

На такий випадок у мене в полі камзола було зашито маленьке лезо, і незабаром від пут вдалося звільнитися. Незважаючи на головний біль, я вирушив досліджувати місце, де ми перебували. Кам'яні стіни були сирими на дотик, ми знаходилися під землею. До того ж, десь унизу дзюркотіла вода.

За цим заняттям мене застав промінь ліхтаря охоронця. Спочатку загримів засув, потім двері відчинилися. Ліхтар освітив кімнату, це дійсно було підземелля. Зі стелі звисали шмати павутиння. Біля дальньої стіни виявився отвір, забраний залізними ґратами. Це з нього чувся шум води.

- Вони звільнилися, - заверещав Гродж. - Зв'язати їх!

Повз нього в приміщення почали протискуватися озброєні люди. Ми з Зердом зайняли оборонну позицію, пліч-о-пліч, хоч я й не уявляв, чим це може допомогти проти очевидної чисельної переваги.

Зерд вказав очима на стражника з ліхтарем, а потім на вихід і зробив такий рух, ніби повзе змія. Перш, ніж я встиг зрозуміти його план, Зерд кинувся уперед. Він вирвав з руки стражника ліхтар і з силою вдарив його об підлогу, затоптавши полум'я. Щойно в приміщенні стало темно, я впав на підлогу і, перекотившись убік, поповз, щоб ухилитися від зіткнення зі стражниками. Вони розгублено загомоніли. Не розгубився тільки Гродж.

- Усі до виходу! - заволав він. - Не дайте їм утекти!

Мої очі пристосувалися до темряві, яка вже не була такою абсолютною, як у зачиненому приміщенні, тому я розрізняв неясні фігури. Мої пальці торкнулися краю балахона, і я щосили смикнув полу одіяння караючого на себе. Маючи кволу статуру, він оступився і замахав руками, намагаючись втримати рівновагу. Біля виходу утворилася купа мала.

Попереду я почув триразове шипіння змії - сигнал мисливців. Зерд показував мені напрямок. Я поповз із потроєною силою, намагаючись ухилитися від ніг стражників. Та все ж отримав кілька стусанів, а ногу обпік різкий біль. Розбиратися з цим було ніколи - я вже був біля виходу. У коридорі я сперся на коліно і збирався схопитися на ноги. Мій рух не був спритним і витонченим рухом воїна, але встати все ж вдалося.

Зерд схопив мене за рукав і потягнув за собою. Ми рухалися коридорами підземелля то бігом, то швидким кроком. Здавалося, сер Вартовий може орієнтуватися в темряві. Іноді він зупинявся і підходив до стіни, перевіряючи напрямок.

Несподівано наші кроки, які досі звучали глухо, стали віддаватися гучною луною. Зерд зупинився. Шум води став відчутнішим. Ззаду наближалася погоня. Наші переслідувачі нарешті схаменулися і тупотіли коридором слідом за нами.

- Тут сходинки, спускайтеся за мною, - сказав Зерд і рушив униз.

Мені вдалося намацати кам'яну сходинку. Сходи були вузькими, тож ледь могла пройти одна людина. Довелося опуститися навкарачки й обережно сповзати, намацуючи високі сходинки одну за одною. Кісточка ноги нила, схоже там була рана від ножа, і доводилося спиратися на руки.

Ми спустилися до підземної річки, я визначив це за запахом вогкості і шумом води.

- Нагорі міст через річку, - сказав Зерд, - а тут є човен.

Мене здивувало, як він дізнався це в непроглядній темряві, але зараз був не час ставити запитання. Зерд відв'язав і зіштовхнув човен у воду. Уже стоячи по коліно у воді, я схопився за борт, і тут з'явилася погоня. Стало зрозуміло, чому переслідувачі відстали. Стражники запалювали запасний ліхтар, що було справою непростою, та ще й у темряві. Зверху почулася лайка, але я був уже на веслах, слідом у човен забрався мій супутник.

- Правте на середину, - сказав Зерд. - далі нас понесе течією.

На середині річки й справді відчувалася течія, якої не було помітно біля берега.

Частина стражників висипала на дерев'яний міст, тепер їх було добре видно. Ми вже минули міст, коли один з ворогів метнув списа. Зерду вдалося зловити його, при цьому ледь не звалившись у воду. Інші переслідувачі кидали алебарди, але вони падали далеко, не завдаючи шкоди. Ми вже пропливли під мостом і віддалялися вздовж облицьованих каменем берегів підземної річки.

- Куди нас винесе ця річка? - поставив я запитання, відповідь на яке мене жваво цікавила.

Буду відвертим, Подорож під землею, у темряві, та ще й у водній стихії, викликала у мене страх і справедливі побоювання.

- Якщо є човен, значить, цим шляхом користуються, - безтурботно, як мені здалося, відповів Зерд. - А вигребти проти течії не є можливим.

У цьому він мав рацію. На середині річки течія була настільки сильною, що мені не доводилося гребти, хоча я тримав весла напоготові, щоб вчасно помітити звуження русла, і напружено вслухався в темряву. Робити це, сидячи спиною по ходу руху, було не дуже зручно, тож нічого не залишалося, як покластися на інтуїцію сера Вартового. Мій слух загострився до межі, а нерви були настільки напружені, що, здавалося, від найменшого шереху серце може вискочити з грудей.