передчуття

Занурившись у сон, Джейкоб опинився в центрі Талси, яка виглядала знайомою, але повітря було густим і насиченим незрозумілою енергією. Він стояв на порожній вулиці, коли земля під його ногами почала тремтіти. Із тріщин асфальту повільно виростало коріння, яке пробивалося крізь землю, розширюючись і зміцнюючись. Незабаром на місці коріння з'явилася величезна секвоя, її стовбур був чорним, немов обвуглений, а гілки нагадували руки, що жадібно тягнулися до всіх куточків міста.

Секвоя росла стрімко, її гілки обвивали будівлі, дороги і навіть сонце, яке швидко зникало за густим листям. Темрява охопила місто, і воно почало занурюватися в морок. Гілки ламали стіни будинків, руйнували дороги, стискаючи місто, як павук обвиває свою здобич.

Але найстрашніше було те, що люди, які раніше здавалися звичайними мешканцями, тепер стояли на вулицях, нерухомо спостерігаючи за цим жахом. Вони не бігли, не кричали, не намагалися врятуватися. Натомість вони сміялися – дивний, химерний сміх лунав з їхніх уст, немов усе місто втратило розум. Їхні очі світилися ненормальним блиском, вони дивилися на секвою, як на видовище, якого чекали. Їхні посмішки були порожніми, а сміх – моторошно байдужим, наче місто опинилося під впливом якогось давнього прокляття.

Сонце зникло за густим листям, залишивши лише темряву. На гілках дерева з’явилися дивні символи, схожі на ті, що Джейкоб бачив у реальному житті. З цих символів почало сочитися щось чорне і густе, як смола, отруюючи все навколо. Люди продовжували сміятися, їхні голоси змішувалися з тишею, що поступово охоплювала місто.

Джейкоб спробував втекти, але його ноги приросли до землі. Він відчував, як страх і безсилля охоплюють його, а серце калатало від жаху. Останнє, що він побачив перед пробудженням, була верхівка секвої, що пронизувала небо, розсипаючи навколо себе ті моторошні символи. Місто остаточно зникло в темряві, залишаючи лише порожнечу, тишу і жахливий сміх, що продовжував лунати в його вухах.

Прокинувшись у холодному поту, Джейкоб зрозумів, що цей сон був не просто видінням, а попередженням про щось жахливе, що могло чекати його попереду. Після цього жахливого сну він довго не міг заснути. Лежачи в темряві, він намагався заспокоїти розбурхані думки. Секвоя з його сну, сміх божевільних мешканців Талси – все це здавалося надто реальним. Але Джейкоб змусив себе знову заснути, усвідомлюючи, що завтра йому знадобляться всі сили. Він повільно заспокоївся і зрештою заснув, хоч і тривожним, уривчастим сном.

Вранці, прокинувшись, Джейкоб, як завжди, вирушив до свого улюбленого кафе, де проводив ранкові години. Сонячні промені вже освітлювали вулиці, і місто виглядало спокійним, немов нічні страхи були лише плодом уяви. Увійшовши до кафе, він одразу помітив Генрі та Марту, які вже сиділи за своїм звичним столиком і щось обговорювали.

Джейкоб повільно підійшов до них, відчуваючи, як затишна атмосфера кафе допомагає зняти напругу. Він усміхнувся і запитав:

— Привіт, Генрі, Марто! Можна до вас приєднатися?

Генрі підняв погляд і дружньо кивнув:

— Звичайно, Джейкобе, сідай! Як справи?

Марта, усміхаючись, додала:

— Сідай, розповідай, що нового у тебе.

Джейкоб сів за стіл і відчув, як тепло спілкування з друзями поступово витісняє залишки нічних страхів. Він замовив каву і приєднався до розмови, сподіваючись знайти в цьому ранковому ритуалі трохи спокою перед новим днем. Відчуваючи підтримку Генрі та Марти, він вирішив поділитися своїми останніми спостереженнями. Він відпив каву і трохи нахилився вперед, щоб зробити свою розповідь більш особистою.

— Тут таке діло... — почав він, — у кафе, де ми зараз снідаємо, помітив дещо підозріле. Офіціантка, яка завжди була привітною, раптом змінилася. Її поведінка стала дивною, а на зап'ясті я помітив маленьке татуювання у вигляді перевернутої пентаграми.

Марта нахмурилася:

— Перевернута пентаграма? Це не дуже добрий знак, Джейкобе.

— Саме так, — погодився Джейкоб. — Це насторожило мене. Але це ще не все. Я вже кілька разів бачив підозрілий фургон неподалік від цього кафе. Учора ввечері він знову з'явився, і я спробував з'ясувати більше.

Генрі скептично підняв брову:

— І що ти знайшов?

— Здається, фургон стоїть там не просто так. Я спостерігав за ним через камери. Він не просто розвозив замовлення — простояв біля кафе близько п'ятнадцяти хвилин. Мені вдалося розгледіти частину його номера, але не всі цифри видно чітко.

Марта злегка стурбовано подивилася на Джейкоба:

— І ти пов'язуєш це з офіціанткою та тим, що вона змінилася?

— Можливо, — відповів Джейкоб, трохи задумавшись. — Може, це просто збіг, але ці деталі не дають мені спокою. Є відчуття, що все це якось пов'язано.

Генрі, здається, був більш скептичний:

— Джейкобе, ти не думаєш, що можеш перебільшувати? Може, це просто твоя військова підготовка говорить у тобі?

Джейкоб кивнув:

— Можливо, ти правий, Генрі. Але я вже побачив занадто багато, щоб ігнорувати такі дрібниці. Усе це може бути важливим.

Марта підтримала Джейкоба:

— Генрі, не будь таким песимістом. Якщо Джейкоб щось запідозрив, можливо, він натрапив на щось важливе.