Частина 1

Ніхто не знає наперед,             

Кого і з ким доля зведе:

...Хто ощасливить, хто предасть,

Хто відбере, хто все віддасть,

Хто пошкодує справ і слів,

 А хто розділить дах i хліб ...

               В. Урюпін "Ніхто не знає"

   Кіра сиділа в кабінеті лікаря і дивилася перед собою невидючим поглядом.

- Вам варто уникати стресу за всяку ціну, він може негативно позначитися на здоров'ї і є ймовірність, що хвороба повернеться знову, - давав заключні настанови лікар.

Як же вона втомилася! Втомилася боротися за своє життя! За своє щастя! За своє місце під сонцем!

Три місяці тому в неї діагностували онкологію. Дякувати Богу, що вона звернулася негайно, як помітила недобре. У принципі, це її подруга наполягла на обстеженні і виявилося, що мала рацiю: рак грудей першої стадії. Терміново зробили операцію, благо що груди вдалося зберегти, хоча уражений лімфовузол довелося таки видалити. А далі місячний курс хіміотерапії, довга реабілітація, гормональні ін'єкції, спрямовані на знищення яйцеклітин, після чого вона вже ніколи не зможе мати дітей, психолог... Поміщення матері до клініки на постійній основі з діагнозом дименсія; виявлений у батька рак на останній стадії, який не витримав розставання з дружиною і покінчив життя самогубством..... І все це на тлі важкого розлучення. Чи не забагато це для однiєï людини?                               

Виснажена морально і фізично, Кіра думала про те, де взяти сили, щоб жити далі?! Звичайно, пухлину видалили, але хвороба може повернутися в будь-який момент. А жити під страхом смерті або в очікуванні дименсії ох як непросто! Адже в її родині мало місце і те й інше, і обидва захворювання передавалися генетично. Хто знає, куди поверне доля?! Хоча Кіра вичитала, що згідно зі статистикою, у ракових хворих випадки дименсії трапляються рідко, та це хоч і гірко, але тішило. Із двох зол доводилося вибирати менше.

Лікар дав останні напуття, виписав рецепт на гормональні ін'єкції, до яких вона ставилася, як до вбивць власних дітей, і попрощався зі своєю пацієнткою до наступного обстеження через шість місяців.

   Кіра вийшла з клініки з чітким усвідомленням того, що цей неймовірно складний відрізок її життя вже позаду. Вона стояла на порозі й не знала, з чого ж почати нове, подароване їй Богом, життя? Куди податися?

Адже навіть дому, як такого, у неї тепер не було. Колишній чоловік-тиран виставив її за двері, щойно дізнався про хворобу. Він боявся хворих людей, як прокази, ніби зараза могла перескочити й на нього. Нерозумно! Він і сам виявився хворим, тільки на голову. Були присутні всі ознаки шизофренії, але це вона зрозуміла вже після розлучення. А спочатку, засліплена його високим зростом, інтелектом і благополуччям, начепила рожеві окуляри і терпіла всі знущання довгих дванадцять років. Ну, добре, все це вже в минулому, а їй належить крокувати по життю далі на одинці.

Так, а що ж батьківський дім? Адже він був, як і в кожного в цьому житті, та ось тільки шлях їй туди був закритий. Після смерті батька і хвороби матері вони з сестрою ніяк не могли домовитися про подальшу долю родинного вогнища: чи то продати, чи то здати в оренду? Адже будинок, як ніяк, мав історичну цінність і належав її родині вже майже два століття. Навіть спеціальна табличка красувалася на масивних дощатих дверях із кованими залізними завісами. Дерев'яний, із солом'яним дахом і прилеглим маєтком на березі моря, він мав чималу цінність і був ласим шматком для агентів з нерухомості всіх мастей, оскільки міг принести їм високі дивіденди.

Сестра теж була не подарунок і зупинитися у неї на ночівлю хоча б на одну ніч було нереально. По-перше: вона ніколи не запрошувала Кіру до себе, можливо тому, що завжди їй заздрила: її красі, розуму, багатому чоловікові, цікавому життю з далекими подорожами на власній яхті. Сестра навіть жодного разу не поцікавилася її самопочуттям, коли з'ясувалася онкологія, не кажучи вже про те, щоб приїхати підтримати її під час операції чи доглядати її в період важкої хіміотерапії, чи бодай просто висловити співчуття з приводу хвороби та розлучення. Але ж сама сестра була здорова і цілком щаслива, все життя одружена з прекрасним чоловіком, сама ніколи не працювала, жила заможно, мала двох дорослих доньок і нічого не потребувала. Що ще треба?! Чому ж заздрити?!

А по-друге: Кіра сама не хотіла й хвилини перебувати з сестрою в одному приміщенні! І хоча вона дуже поважала миролюбного швагра, але терпіти безглуздий характер сестри і вічні причіпки до себе не мала наміру.

Із самого дитинства вони ніколи не ладнали зі старшою сестрою, хоча за визначенням мали б стати найкращими подругами, адже в них лише чотири роки різниці. Але протягом усього дитинства і юності сестра намагалася показати всіма силами, що вона краща й успішніша. Вона добре вчилася в школі, потім закінчила університет і рано вийшла заміж, спромігшись досі зберегти родину. Цьому ставленню значною мірою сприяли батьки, які всіляко виокремлювали старшеньку і постійно докоряли молодшенькій, ставлячи ту їй за приклад. Та й любили вони більше благополучну першу дівчинку, а друга народилася випадково і росла небажаною дитиною. Ось звідти і зародилися всі її комплекси і невпевненість у собі, що заважала їй бути щасливою всі ці роки.

Молодшій Кірі було уготовано місце лузера і невдахи в їхній родинi: вона не надто дбала про уроки в школі, приділяючи всю свою увагу стосункам із першим у її житті бойфрендом, який розбив їй серце і кинув на очах у всієї школи, чим довів бідолашну дівчинку до спроби самогубства. Батьків не надто тішила присутність депресивного підлітка в їхньому домі, який постійно ридав і не виходив з дому. Замість співчуття з боку матері, дівчинка отримувала тільки тарілку супу і незадоволені погляди. А одного разу батько піднявся до неї в комірчину на другому поверсі (старша жила в окремій кімнаті) і з непробивним кам'яним обличчям, позбавленим усякого співчуття, повідомив, що їм набридли її сльози і вона може переїхати до бабусі з дідом, які живуть на іншому кінці їхнього селища. Іншими словами, вигнав дочку в шию.