Італієць для Ілони Пилипівни

Сплетений деревами та затишними п’ятиповерхівками особливий мікроклімат вулиці Вишенкової порушувався вічним прагненням нашої сусідки з першого поверху влаштувати скандал. Як правило, зранку Ілона Пилипівна вже на когось сварилася і далі підтримувала статус місцевої скандалістки протягом дня. А голос у неї був, як вам сказати… Уявіть неналаштовану скрипку на верхніх нотах та додайте сюди наполегливість перфоратора, що день у день свердлить діру у вашому мозку.

Підняти галас наша Пилипівна полюбляла. Причому було байдуже де і на кого — отримати могли всі без винятку. Якось на ринку, де вона продавала томати, ми стали свідками справжнього гармидеру, який зчинила наша сусідка. Думали, настав кінець світу, а виявилося — то покупець зронив на землю одного з червоненьких. Також якось дісталося перехожому, який вирішив понюхати квіти у неї на клумбі. Крик піднявся такий, що бідолаха від несподіванки впав, а потім ще й про всяк випадок тричі перехрестився. Не повірите — навіть вуличні собаки перебігали на інший бік, щойно побачивши Пилипівну здалеку. Ми були переконані: нашу сусідку дратує все, що ходить, повзає чи літає. Замучила.

Думали, що робити. Хотіли з нею якось домовитися, але вийшло як горохом об стіну. Ось тоді Семен Семенович із вісімнадцятої і вирішив особисто сусідку задобрити. Вдягнув костюм-трійку та краватку-метелика, причепурився та й пішов до Пилипівни франтом налагоджувати контакт. Як то кажуть, сам напросився. Ні, Семенович — молодець, звісно, що виявив ініціативу, але краще б він узяв із собою коробку цукерок, а не ромашки, яких Пилипівна насадила у дворі. Вона аж на обличчі перемінилася, коли побачила свої квіти. Як схопить граблі — і давай гнати сусіда через усю вулицю, наче молодого бичка! Таки, мабуть, наздогнала, бо відтоді Семенович здригається щоразу, як про це згадує, та скаржиться на спину. Такий характер… Але ми терпіли.

Той же Семенович казав, що все через невдалі шлюби, яких у Пилипівни було аж чотири. Замолоду вони з першим дуже швидко розбіглися, другий виявився аферистом, що ледь не обікрав її до копійки, третій чоловік витріпав їй усі нерви пияцтвом, а четвертий вилетів у відчинені двері, коли спробував підняти на Пилипівну руку. Тож тут і сам не знаєш, ким станеш після такого.

Якщо подумати, доброго Пилипівна теж робила багато. Як трубу в когось прорве, вона без вагань притягне сантехніка. Горище у будинку полагодити — теж грудьми ляже, але виб’є на ремонт гроші. Як не знаєш, до кого звернутися — шукай Пилипівну, вона найкраще підкаже, хто допоможе. Знову ж таки, ці ромашки її під вікнами… Пилипівна навіть отримала грамоту «За чистоту та красу прибудинкової території». Хто її вручав — невідомо, бо там ані прізвища, ані підпису, але хіба це важливо! Вона й досі висить у блакитній рамочці всередині під’їзду на першому поверсі. Тож такі справи, але проблему це не вирішувало.

Диво приїхало до нашого будинку на синьому «Мерседесі» у вигляді італійця. Яким вітром занесло Чезаре сюди, ми не знали, але були йому дуже вдячні. Сам він був метр п’ятдесят із кепкою, але харизми хоч відбавляй. Щоправда, на Пилипівну його шарм зовсім не діяв. Навпаки, дратував її італієць безмежно, тому що всіх чоловіків, нижчих на зріст за неї, наша сусідка й за людей не вважала, а цей до того ж не розумів жодного її слова. Тому як зустрічала Пилипівна італійця, то лише фиркала й відверталася, а Чезаре на це поблажливо плечима знизував та щось бурмотів під ніс своєю мовою. Щоправда, ще зітхав коротенько при цьому, але хтозна чому — може, звичка? Ви й самі зрозуміли, що для Пилипівни такі зустрічі не несли ні розрядки, ні задоволення.

Був у Чезаре жовто-зелений папуга, якого він щодня вчив при відчиненому вікні своїх італійських слів. Робив він це так наполегливо, що невдовзі ми всі знали їх краще за його впертого птаха. Одного разу, поставивши клітку на підвіконня, Чезаре забув перевірити дверцята та й відійшов відповісти на дзвінок. Як завжди буває в таких випадках, папуга на радощах випурхнув у вікно і примостився не деінде, а на голові нашої Ілони Пилипівни. Що вам сказати… Там таке почалося! Вона руками маше, хустка на голові перекосилася, волосся на кубло стало схоже — врешті прогнала птаха. Можна було б сказати — кінець історії. Та бідний папуга, скоріш за все з переляку, примудрився випорожнитися на її пишну зачіску. У нас аж подих перехопило, думаємо — конфлікт! Завмерли і чекаємо, що буде далі. А Пилипівна руки в боки, очі налилися кров’ю, з ніздрів пара — от чесно, її б у ту мить на родео! — і миттю на п’ятий поверх до італійця. Трезвонить у дзвінок, гримає кулаками у двері, косинка сповзла на одне око. Чезаре відчиняє, а перед ним пірат стоїть у спідниці. Ну, він узяв та й розплився в широкій посмішці.

Пилипівна краєм рота пасма здуває і пихтить на нього сердито:

— Ваш папуга! Ваш папуга!

А італієць її за руку — та промовляє щасливо:

— Белла! Белла!

Коротше кажучи, ми так і не зрозуміли, що подіяло на Пилипівну більше: його щира посмішка чи оте захоплене «Белла! Белла!», але Чезаре не постраждав. Дісталося лише нам, свідкам цієї вистави, та всім мешканцям будинку, хто в той день зустрівся Пилипівні на шляху. Але тепер ми знаємо, хто є хто і куди нам усім іти.

Як не дивно, невдовзі після цього нашу сусідку наче підмінили. Ходить павою по подвір’ю, вітається з усіма, ніби якесь внутрішнє світло всередині спалахнуло. Ми навіть не одразу й зрозуміли, що вранці прокидаємося не від крику Пилипівни, а під звуки будильника. Потім дізнаємося — у неї з італійцем роман! Відверто кажучи, ми зітхнули з полегшенням і навіть щиро вболівали за них. І уявіть, якою була наша радість, коли ці двоє справді одружилися і переїхали в Рим! Усе ж таки добре, що Пилипівна зустріла Чезаре. Бо коли жінка щаслива, то й усім навколо дихається легше.