Талан бармена

перше оповідання зі збірки «Дніпро — місто дивовижностей».

Бозна-коли це було — мабуть, ще восени 2022 року. Отже: жив у ті часи одинокий бармен. Немолодий уже, та й старим назвати його було ще зарано. З жінками якось не складалося: одруженим не був, дітей не мав, а останні серйозні стосунки завершилися зовсім невдало — ще дуже-дуже давно.

Одного дня він викупив підвальне приміщення в одному з районів Дніпра, влаштував там невеличкий генделик на три столики й сховався в ньому від життя — за барною стійкою. Робітників не наймав, бо більше за все боявся вільного часу.

Одного разу цілий день лив дощ. А бармен не любив дощові дні: це означало, що його основні клієнти — різна неформальна публіка, гопота і звичайні районні пияки — не вештатимуться вулицями й не зайдуть за розливним пивом, за напоєм, що трохи нагадував кріплене вино, чи за розведеною дешевою горілкою на виніс. Залишалося лиш одне — як і кожному бармену в дні нудьги — натирати до блиску склянки.

Та зненацька дзенькнув дверний дзвоник — і в бар зайшла дівчина.

Перша думка бармена: «Та це ж дитина». Яскрава рожева куртка, коротка джинсова спідниця, вершково-білі лосини, що скидалися на колготки, і вугільно-чорні замшеві чобітки на шпильках. Попри взуття, дівча стояло на ногах упевнено, хоча в її рухах не було й сліду поспіху. Вона мовчки сіла за дальній столик у кутку й поринула в свої думки, іноді лише крадькома зиркаючи на двері.

Цікавість розпирала бармена. Він зовсім не був проти компанії. Але жодного досвіду спілкування з дівчатами цього покоління не мав. Боявся злякати, спитати щось недоречне або просто здатися їй страшним. Тому спершу тільки уявляв можливі сценарії їхньої розмови.

Час тягнувся мляво. Бармен і не помітив, як довго міркував, аж раптом відчув, що ноги самі несуть його до столика в кутку.

— Даруйте, — несподівано промовила дівчина, помітивши його. — Я вже давно мала щось замовити. Просто...

Вона обірвала себе на пів слові, та й цього вистачило, щоб усі заготовлені репліки бармена розсипались на друзки. Він ледь не почав мекати, як теля, коли краєм ока побачив вологу на її щоках. Це був не дощ. Це були сльози.

— У цьому немає потреби, — нарешті вимовив він після паузи. — Я радий компанії, особливо в таку погоду. Прийшов просто привітатися... і спитати, чи вам чогось не треба.

— Дякую, — відказала дівчина з якимось прихованим змістом.

— Перепрошую, це «дякую, так» чи «дякую, ні»?

— Даруйте… Дякую, ні. Хоча… — вона спинила його вже на пів дорозі до барної стійки. — Вибачте, а можна чаю?

— Чаю?! — здивувався він. — Просто чаю? Звісно! Зараз заварю. Міцного? Чи слабшого?

— Як вам смакує.

— Домовились. П’ять хвилин.

Бармен зник у підсобці, та незабаром повернувся з великим, майже літровим червоним горнятком із написом «Тато завжди правий».

— Скільки з мене? — дівчина потягнулася до кишені.

— Ховайте гроші, — усміхнувся бармен. — Мої клієнти зазвичай замовляють щось міцніше. Ви — перша, хто попросив просто чаю.

— Тобто ви поділилися зі мною своєю чашкою?

— Вибачте, іншої не маю. Не подавати ж вам чай у пивному келиху.

— Авжеж. Це горнятко — від вашої дитини? — припустила вона, прочитавши напис.

— Ні, цей подарунок — лише нагадування про старі помилки, — у погляді бармена промайнула тінь смутку.

Він повернувся за стійку, не бажаючи продовжувати розмову. Сів на низенький табурет і занурився в неприємні спогади.

Дівчина миттєво зрозуміла: її необачне питання зачепило давню рану. Хоч і в самої день був не з кращих, вона не хотіла завдати болю нікому, навіть у дрібницях.

Опанувала себе й підійшла до бару.

— Вибачте, будь ласка, — щоки її палали від сорому. — Я завжди лізу не в свої справи. Не хотіла завдати болю. Ні вам, ні собі. Особливо сьогодні.

— Та досить вам, — зупинив її бармен. — Я ж не хлопчисько, щоб ховати душу за сімома замками! Сам винен у цій... ситуації. Це горнятко муляє мені очі ще з тих часів, коли динозаври їздили на паровозах. Зазвичай воно мене не дратує. Але тут заходить до мого бару файна панна, питає історію цієї клятої чашки — і я вже готовий ридати! Це не схоже на мене. Та й у цій чашці немає нічого страшного чи таємного. Просто...

Я зустрічався з дівчиною. Це було давно, ще в якомусь іншому житті. Вона завагітніла і подарувала мені цю чашку. Потім втратила дитину. А ми розійшлися. Ось і вся історія. Побутова. Звичайна. Нічого виняткового.

Дівчині кортіло відповісти: мовляв, ця історія для когось може й звичайна, та для нього — досі болюча. І що чашка, либонь, щось для нього значить, бо інакше він би давно її викинув. Але вона лише мовчала, вчилася не повторювати однієї й ті ж помилки — не втручатися в чуже. Вона слухала.

Коли бармен закінчив, у закладі запанувала тиша. Лишень дощ нагадував про себе, шурхочучи за вікном.

— Перепрошую, — озвався бармен. — Ви хвилину тому казали щось про себе і сьогодні. З вами все гаразд?

— Не знаю… — почала вона, та раптом замовкла, щось обміркувала — й продовжила. — Сьогодні зранку я застала свого хлопця… мабуть, уже колишнього… з моєю найкращою подругою. У нашому ліжку. Ваш бар був першим, що трапився мені на шляху.

Правда в тому, що я зайшла сюди з надією зустріти випадкового незнайомця і… Ну, ви розумієте… Це був перший спосіб помститися, що спав на думку. Йому, їй, собі. Але поки що мені щастить — у барі ще не з’явилось жодного клієнта.

— Ви впевнені, що це найкращий спосіб забути того хлопчика? Мені здається, ви шкодите собі більше, ніж йому.

— Будь ласка, не змушуйте мене остаточно зневіритися в собі. Я знаю, що, швидше за все, завтра вранці мені буде соромно. Але… Мені ще треба якось пережити сьогодні, аби дожити до завтра. І вже тоді — рятувати себе.

— Добре. Я сказав, що мав сказати. Все інше — лише ваш вибір, — бармен поставив перед нею чарку з тьмяною брунатною рідиною. — Є й інші шляхи до саморуйнування. Наприклад, віскі «Chivas», 16 років витримки — найкраще, що є в моєму барі.