ДІЯ П'ЯТА

ДІЯ П'ЯТА

Убога, але чиста кімната. Прямо — двері; направо —два вікна, наліво — кровать, заставлена від дверей ширмами. На вікнах спущені фіранки. Ззаду, при образах, лампадка. Направо, за вікнами, ще маленькі двері.

В И Х І Д І

Палажка, Маринка, Лучицька (спить).

П а л а ж к а (дивиться на Лучицьку, що спить). Ох-ох-ох! Нема вже нашої Марусі, тільки тінь одна: тане вона, як віск!

М а р и н к а. Тане, бабусю, тане. Як стривожили її тоді на спектаклі, як упала і залилася крів'ю, — ледве сюди донесли.

П а л а ж к а. Господи, боже мій! Що вона їм учинила, кого зобидила, моя дитиночка, моя упадниця, що так жорстоко... (Плаче). Зарізали, зарізали!

М а р и н к а. Бог покарав і злобителів. Квятковську обікрали, Котенко горить, а Квітка в жовтий будинок улучив: того ж таки вечора збожеволів...

П а л а ж к а. Прости йому боже, а на душі у його великий гріх, а надто у тії пані, його матері...

М а р и н к а. Од неї оце листа одібрала Маруся.

П а л а ж к а. Що ж ота пані їй пише?

М а р и н к а. О прощення просить і за себе, і за сина, кається...

П а л а ж ка. І-і, вже пізно! А Маруся не забува його, як помічаєш?

М а р и н к а. Де там! І на тім світі не забуде!

П а л а ж к а. Ох, горенько, горенько! Оцю ладаночку від угодника нехай надіне зараз на себе: я положу її на подушці! (Встала).

М а р и н к а. А ви ж, няню, куди знов?

П а л а ж к а. Піду ще до церкви, на часточку подам і проскурку принесу: сьогодні ж її святого янгола.

М а р и н к а. Ага! А я й забула! А не забаритесь?

П а л а ж к а. Ні, уже й без того пізно, коли б і застала. (Хрестить Марусю). Спить собі янголятко тихо, так тихо, а душа вже, бачу, під самим горлечком б'ється... Спи, моя зіронько, спи, моя стоптана квітко! Нехай тебе, безталанну, святі янголи хоронять од лиха! (Виходить, поцілувавши Марусю).

М а р и н к а (зачиня двері, підходить до вікон). Треба, одначе, фіранки спустити, щоб світ не розбуркав Марусі...

Стук у двері.

Хто там?

В И Х І Д ІІ

Маринка і Жалівницький.

М а р и н к а, Ти? Любий мій! (Цілує Жалібницького, що вийшов з бокових дверей).

Ж а л і в н и ц ь к и й. Слухай, голубко, вийми мені з скриньки свій браслет і сережки, а я доложу ланцюжок з дзигарями, то, може, під заставу здобуду карбованців з сотню; наші всі складаються, навіть і Котенко... Їй тепер треба грошей...

М а р и н к а (вийма). На, на! Це гаразд ти придумав...

Ж а л і в н и ц ь к и й. Ну, так прощавай на час... (Виходить).

М а р и н к а (проводжа). Не забудь же — сьогодні її іменини.

Ж а л і в н и ц ь к и й. Пам'ятаю, пам'ятаю!

Л у ч и ц ь к а (просипається). Хто там?

М а р и н к а. То чоловік приходив...

Л у ч и ц ь к а. А, Марочка? Що ж, цілувала?

М а р и н к а. Цілувала, цілувала... Ну, як же вам?

Л у ч и ц ь к а. Лучче, лучче. Певно, пізно? Я дуже заспала.

М а р и н к а. Ще рано, ще спіть; лікар казав — чим більше спатимете, тим швидше встанете...

Л у ч и ц ь к а. А він надіється... Я видужаю, правда?

М а р и н к а. Видужаєм, видужаєм і будемо щасливими... То ви тоді на клятім спектаклі якусь жилу порвали, а заживе, то і по всьому... Ось мікстурки випийте...

Л у ч и ц ь к а (п'є). Мені хочеться так ще пожити!.. Я ж виплакала, вимучила собі оте право!

М а р и н к а. І поживемо ще, порадіємо... От тільки краще спати... Засніть ще! (Укрива її).

Л у ч и ц ь к а. Добре. Я буду все, все робити, аби швидше одужати!

Маринка закрива її ширмами, а сама зляга на канапу.

В И Х І Д ІІІ

Ті ж і Лемішка, а за ним дві хористки.

М а р и н к а (на стук схоплюється. Обніма батька і хористок). Таточко! Любий мій! Маруся ще спить, а ви, сестрички, погуляйте поки в садочку!

Хористки кивають головами.

Л е м і ш к а (дає гроші). На, дитино моя: це я і голота для нашої благодієчки... для нашого янгола; ми спромоглись... Вона все для нас трудилась... оддавала послідні... а тепер лежить безпомічна... на божих руках... (Плаче).

М а р и н к а. Тату мій! Золотий! Які ви! (Утира очі).

Л е м і ш к а. Тільки не кажи їй, — не прийме: я знаю її! Кажи, що це від Котенка...

Л у ч й ць к а. Маринко, хто там?

Л е м і ш к а. Тихо! Я тікаю! (Виходить навшпинячки).

М а р и н к а. Та то я сама...

Л у ч и ц ь к а. А мені почулось було...

М а р и н к а. То у сні, певно. Заспокойтесь, спіть ще...

Л у ч и ц ь к а. А мені й справді щось снилось, чи сніг, чи свічки... (Говорить хапливо, жваво, тільки з задишкою, і чим далі, тим більше).

М а р и н к а. То добрий сон, моя лелечко, він вам віщує несподівану радість якусь...

Л у ч и ц ь к а (обніма Маринку). Може, швидко Антось прибуде?

М а р и н к а. А може. Лікар казав, що йому зовсім гаразд, що швидко вийде, що ваша хвороба йому на користь пішла...

Л у ч и ц ь к а (обніма її). Господи, яке щастя!.. А я мучилась, що через мене... (Сіда). Яка я щаслива!

М а р и н к а. Тільки не іритуйтесь: вам і радість і горе — одна вада!

Л у ч и ц ь к а (склада руки). Боже! Милосердю і любові твоїй краю нема!

М а р и н к а. Знов бентежитесь? Ну і не пущу його...

Л у ч и ц ь к а. Ні, ні! Я буду все робити...

М а р и н к а. Так от і засніть.

Л у ч и ц ь к а. Не хочеться, рибонько... Я після, після засну... Слухай, я оцей час, як злягла, все думала про себе й про його. І знаєш, на чім упевнилась? Що винувата я, а не він.

М а р и н к а. Це якраз по-вашому.

Л у ч и ц ь к а. Далебі! Я занадто кохала, стала зараз рабою, собакою вірною... Вдарило лихо, а я, замість того щоб підняти крила і його піднести, сама їх опустила... і впала...

М а р и н к а. Годі, бога ради, годі! Уже знов он колотиться серце!.. Ну, нехай він зовсім правий, нехай!

Л у ч и ц ь к а (усміхається). Так! Перевірившись у мені, він почав світом нудити... А тут ще приревнував... Лихі люде підстроїли... Але рвія — кохання!