ДІЯ ЧЕТВЕРТА

ДІЯ ЧЕТВЕРТА

Картина 1

Велика на першім плані кімната, зовсім проста. Двері одні посередині, а другі, маленькі, зліва. Шкапи з книгами, нотами і дорогими костюмами. Зліва — писарський стіл; на ньому афіші, тетраді; обік його крісло і стул. Справа навпроти — столик і дзеркало з причандалами для гримировки; при ньому стул, лампи і свічі.

В И Х І Д І

Котенко, парикмахер і потім Безродний.

К о т е н к о. Що се? Новий парик? Нові втрати?

П а р и к м а х е р. У нас же не було на Богдана.

К о т е н к о. А на сотника, на Карася?

П а р и к м а х е р. Степан Іванович казали, що не підходять.

К о т е н к о. Що ти мені з своїм Степаном Івановичем? Щоб, як і він, процвиндритись! Минуло панування : я тут хазяїн, а він у мене слуга...

П а р и к м а х е р. Та я, як прикажете...

Б е з р о д н и й (входить). Чи не подивишся, Юрій Савич, на кін? Чи так обставив?

К о т е н к о. Прийду! А ти огляди мені добре хористок та й других, щоб не вибігали з підкрученими чолками або в туфлях... От там май око, а за моєю фризурою уже я буду сам доглядать.

Б е з р о д н и й. Що таке? До чого се — не розумію...

К о т е н к о. Так, наздогад буряків, щоб дали капусти. Будь ласка, щоб мені зміни в картинах хутко; забіжи ще в суфлерську, — першу сцену викидаю, та не прогав і капельмейстеру про це сказати... Та повертайся моторніше: тра забувати колишнє, а коли робити, дак робити...

Б е з р о д н и й. Хіба я чим схибив? Хіба нехтую обов'язками?

К о т е н к о. Та ні, ні! Я так... Тут нема часу на бесіду: хутше, хутше!

Безродний, знизавши плечима, виходить.

Ну, годі! До пані Лучицької!

Парикмахер виходить.

В И Х І Д ІІ

Котенко і Квятковська.

К в я т к о в с ь к а (вліта шалено). Чого се ви і сьогоднішню, і завтрішню мою роль, мою власну роль, передали Лучицькій? Яке мали право? Нехтувати, топтати мене хочете, га?

К о т е н к о. Уже знов? Яка ти чудна та нерозсудлива! Що ж я маю чинити, коли публіка кричить: "Подавай Лучицьку!" Мені її власною шкурою не учити: вона нам грошики дає, вона нас годує, значить, повинні ми її слухатись...

К в я т к о в с ь к а (вередливо). Ви перше не те кричали: ви не вважали на неї, не вважали на збори, а мені давали ролі, не спиняли мого розвитку.

К о т е н к о. Дурна ж ти: хіба тоді мені що боліло? Чужими боками можна боротись, а своїми дошкуля...

К в я т к о в с ь к а. Поки чужі боки були, так і дихати було вільно, а як прибрав до рук, так тільки про одного себе й дбаєш, зажера ненатлий!

К о т е н к о. Та не кричи, — от наказаніє! Ти б то уже грошей не любиш? Чим більше в касі, тим краще й тобі.

К в я т к о в с ь к а. Не хочу я грошей; я тобі ними в вічі жбурну.

К о т е н к о. А я підберу й заховаю.

К в я т к о в с ь к а. У, огидливий хапуга! За що я загубила свій вік молодий? (Плаче). Нащо віддала скарб свій дівочий?

К о т е н к о. Недержаний трохи...

К в я т к о в с ь к а. Що-о? Що? Та я тобі очі видеру!

К о т е н к.о (одступа). Но-но! Стій-бо! То я про себе...

К в я т к о в с ь к а. Про себе? Ну-ну, пожди! Ти щось починаєш знов подлювати? Поки оте кошеня не прибилося, поти й життя було!

К о т е н к о. Впроголодь...

К в я т к о в с ь к а. Не тобі тільки, кабанюці! А хористки? Не порався хіба з них талани робить? Га?

К о т е н к о. Ну, вже завела! Пішла згадувать... От напасть! От влопався!

К в я т к о в с ь к а. Не бійсь, так од мене не одчепишся! Може, я й сама тобі плюну межи очі, а доти не подарую свого! Знаю, знаю, певно, уже закортіло панії, яку за патли вигнали з двору? Заманулося сухотньої повії? Закохався у дохлу Лучицьку?

К о т е н к о. Та схаменись!.. (Одступа).

К в я т к о в с ь к а (напором). Мовчи! Бачу, бачу! Од того ти їй і потураєш! Перше, як гнав її, — то й незугарна, і неталановита, і приндя, а тепер уже й талан розшукав богорівний?

К о т е н к о. От злигався!.. Та що ти собі...

К в я т к о в с ь к а. Мовчи! Начитуєш? Начитуєш, як мені, поки не стала полюбовницею твоєю?

К о т е н к о. Та одсахнись! (Тіка).

К в я т к о в с ь к а. Мовчи! Начитуєш? У, як піймаю, — начитаю і я!

К о т е н к о. Та... що ти... (Тіка далі).

К в я т к о в с ь к а. Мовчи! Начитаю!

К о т е н к о (у дверях). Тпху! Сатано! Тікати, чисто тікати!

В И Х І Д ІІІ

Квятковська і Юркович.

Ю р к о в и ч (вбіга з галасом). Квіточко пишна! (Цілує руки). Уф, яка прелість! Як розцвіли, як розвернулись! Красуня, богиня! А очі, очі! Найкращі зірки з неба украли... І вас бог не кара?

К в я т к о в с ь к а (важко дише, хоче затаїть гнів). Кара, іменно кара, і кара жорстока.

Ю р к о в и ч. Я помолюся за вас... може, умилосердю небо...

К в я т к о в с ь к а. Ще більш розгніваєте: отакий грішник і буде молитись? Грішника візьми за адвоката, то й сама вскочиш у гріх, а я дитинка манесенька...

Ю р к о в и ч. Манесенька та гарнесенька! Ще ручку, ще й другу! (Цілує). Антик! Я страшенно вам рад, страшенно... І вся публіка... Я тепер уже рецензентом став...

К в я т к о в с ь к а. О?! Цяця! (Опанувавши себе).

Ю р к о в и ч. І Лучицька з вами?

К в я т к о в с ь к а. Та з нами ж... А вам уже тьохнуло серце?

Ю р к о в и ч. Байдуже! Вона актриса — правда; але я сподіваюсь вами тепер тішитись... Гомін дійшов і до нас.

К в я т к о в с ь к а. Не знаю, чи й побачите навіть мене: я тепер більше гуляю... От і сьогодні вільна.

Ю р к о в и ч. Яким робом? Перли не ховають, а показують...

К в я т к о в с ь к а. У нас тепер мода на Лучицьку, і мода найбільше у режисера.

Ю р к о в и ч. Що-о? Не розумію... Хіба єсть чого такого?

К в я т к о в с ь к а. Либонь... Бачите, я помарніла, стала незграбною, худесенькою, манесенькою... Он які руки стали тонюні!