Епілог

Епілог. Де нове покоління бігає по дому, а таксі все ще везе додому

Десять років потому.

Субота. 10:00. Я стою на порозі батьківського дому й дивлюся на подвір'я, яке вирує життям. Колись тут бігала я, Мася. Тепер тут бігають наші діти.

Моя донька — Зоряна Андріївна Коваленко — їй шість років. Вона — маленька копія мене: темне волосся, карі очі, впертий характер і неймовірна любов до книжок. Вона вже вчиться читати й пише свої перші вірші, які ховає під подушку, ніби вони — найцінніший скарб у світі.

— Мамо, — каже вона, підбігаючи до мене. — А дядько Гоша приїде сьогодні?

— Приїде, — кажу я. — З тіткою Катею й твоїми двоюрідними братами.

— З близнятами? — її очі загоряються.

— Так, — сміюся я. — З Денисом і Данилом.

— Я хочу з ними гратися! — вигукує вона й біжить у сад.

Я дивлюся їй услід і думаю про те, як швидко летить час.

11:00. Приїжджає Гоша з родиною. Він тепер викладає в Університеті культури — веде курс із музичного мистецтва. Його студенти обожнюють його, а він — їх. Він часто розповідає про те, як важливо вірити в себе й не боятися помилок.

— Я навчаю їх не просто грати, — каже він. — Я навчаю їх жити музикою.

Катя працює в театрі, грає в сучасних виставах. Вона все ще така ж енергійна й вибухова, але тепер у неї є двоє маленьких хлопчиків, які вимагають уваги 24/7.

Денис і Данило — семирічні близнята. Вони — як дві краплі води: однакові блакитні очі, світле волосся, невгамовна енергія. Але характери — різні. Денис — спокійний, розважливий, як Макс (той самий бас-гітарист). Данило — вибуховий, смішний, як Денис-барабанщик. Вони постійно сперечаються, але завжди захищають одне одного.

— Денисе, Даниле, — кличе Катя. — Ідіть привітайтеся з тіткою Масею!

Вони підбігають до мене, обіймають.

— Тітко Мася, а у вас є цукерки? — питає Данило.

— Є, — сміюся я. — Але спочатку — привіт.

— Привіт! — кричать вони хором і біжать у сад до Зоряни.

11:30. Марічка й Максим виходять на ґанок. Вони вже не молоді, але все ще закохані один в одного, як у перший день. Марічка тепер викладає в Університеті Шевченка — на філологічному факультеті. Вона навчає студентів писати, мислити, відчувати слова.

— Я передаю їм те, що колись дала мені моя мама, — каже вона. — Любов до книжок. До життя. До себе.

Максим досі керує компанією, але тепер більше часу проводить із родиною. Він грає з онуками, гуляє в саду й навіть навчився пекти деруни (не так добре, як Марічка, але з душею).

— Марічко, — каже він. — Ти бачила, як Зоряна танцює?

— Бачила, — усміхається вона. — Вона — як я колись.

— Вона — краща, — каже він. — Як і ти.

12:00. Уся родина збирається за столом у саду. Сонце світить, пахне квітами й дитячим сміхом. На столі — усе, що ми любимо: борщ, вареники, деруни, пампушки, мед, узвар. Космос уже не стрибає на стіл — він старий, йому вже двадцять років. Бармалей спить на підвіконні. Комета — нащадок Космоса — бігає поміж ніг дітей.

— Я хочу випити за всіх, — каже Марічка. — За наші родини. За дітей. За онуків. За наше таксі, яке все ще везе нас додому.

— За таксі! — підхоплюють усі.

— За родину! — кричить Гоша.

— За кохання! — додає Катя.

— За котів! — сміється Зоряна.

— За все! — кажу я.

Ми п'ємо. Келихи дзвенять. Діти сміються. Коти муркочуть.

13:00. Діти бігають у саду. Зоряна вчить близнят плести вінки з кульбаб. Денис і Данило сперечаються, чия кульбаба більша.

— Моя більша! — кричить Данило.

— Моя гарніша! — заперечує Денис.

— Вони однакові, — каже Зоряна.

— Вони різні, — кажуть близнята хором.

Усі сміються. Андрій сидить поруч зі мною, тримає мою руку.

— Вони — наше майбутнє, — каже він.

— Вони — наше майбутнє, — повторюю я.

Він цілує мене в скроню.

— Я люблю тебе, — каже він.

— Я теж, — кажу я.

Фінал. Сонце сідає.

Ми сидимо на лавці, дивимося на захід сонця. Діти граються в саду. Коти сидять поруч. Марічка й Максим — на ґанку, тримаються за руки. Гоша й Катя — на траві, спостерігають за близнятами. Усі — разом.

— Я щаслива, — кажу я.

— Я теж, — каже Андрій.

— Що буде далі? — питаю я.

— Далі — все, — каже він. — Ми разом. Родина росте. Таксі все ще везе додому.

Я дивлюся на небо, на зірки, які починають з'являтися. Я думаю про те, як багато змінилося. Про сік, про кохання, про дітей, про родину. Я думаю про те, що все було невипадково. Що кожна крапля соку, кожен сміх, кожна сльоза — це частина нашої історії.

— Ми — родина, — кажу я.

— Ми — родина, — повторює він.

Він обіймає мене. Я закриваю очі.

І я знаю: це — не кінець. Це — продовження. Найкраще продовження.

КІНЕЦЬ.