21

Частина 21. Де таксі везе додому, а родина збирається за столом

Субота. 18:00. Ми з Андрієм сидимо в таксі. За вікном — вечірній Київ, який сяє вогнями, Дніпро виблискує в променях сонця, що сідає, а я тримаю його руку й думаю про те, як багато змінилося за цей рік.

— Ми їдемо додому, — кажу я.

— Ми їдемо до нашої родини, — поправляє він.

— Це одне й те саме, — усміхаюся я.

Водій таксі — літній чоловік із сивою бородою, який пахне тютюном і мудрістю. Він час від часу поглядає на нас у дзеркало заднього виду й посміхається.

— Молоді, — каже він. — Закохані. Це — найкращий час у житті.

— Ми знаємо, — кажу я.

— Це — найкращий час, — додає Андрій.

— Я пам'ятаю свій, — каже водій. — Ми з дружиною теж їздили таксиком. І тепер — вона в мене, я в неї. І ми — разом.

— Це — найкраще, — кажу я.

Ми під'їжджаємо до будинку. Я бачу знайомі вікна, що світяться теплим світлом, чути сміх і музику. Моя родина. Мої люди.

— Ми приїхали, — кажу я.

— Ми вдома, — каже Андрій.

Ми виходимо з таксі. Водій махає нам рукою.

— Будьте щасливі, — каже він.

— Ми будемо, — кажемо ми хором.

18:30. Ми заходимо в дім. У великій вітальні — уся родина. Марічка й Максим, Ігор Петрович, бабуся Ніна, Ліза з Такеші, Даша з Павлом, Денис, Макс, Оксана, Андрій, а також батьки Андрія, які вирішили залишитися ще на день. На столі — все, що ми любимо: борщ, вареники, деруни, голубці, сало, пампушки, мед, узвар. Космос сидить на дивані, Бармалей — на підвіконні, Комета — на столі.

— Ми приїхали! — оголошую я.

— Вітаємо! — кричать усі.

Нас обіймають, цілують, садять за стіл. Я дивлюся на всіх — на своїх батьків, на рідних Андрія, на друзів, на котів — і відчуваю неймовірне тепло.

— Я хочу сказати щось важливе, — каже Гоша, підводячись.

Усі замовкають.

— Я хочу освідчитися Каті, — каже він.

Він бере Катю за руку, стає на одне коліно.

— Катю, — каже він. — Я кохаю тебе. Ти — найкраща, що трапилася зі мною. Я хочу, щоб ми були разом завжди. Ти вийдеш за мене?

Катя плаче.

— Я... — вона не може говорити. — Я так...

— Скажи «так»! — кричить Даша.

— Так, — шепоче Катя. — Так!

Гоша одягає їй на палець просте срібне кільце — він купив його на свої перші зароблені гроші з концерту. Усі плескають.

— А тепер — дзвонимо твоїм батькам! — каже Марічка. — Я хочу познайомитися з ними!

19:00. Ми вмикаємо відеозв'язок. На екрані з'являються батьки Каті — теплі, усміхнені люди з Одеси.

— Привіт, — каже мама Каті. — Ми чули новину!

— Ми такі щасливі! — додає тато. — Наша донька знайшла своє кохання!

— Ми теж щасливі, — каже Марічка. — Ваша донька — чудова дівчина. Вона — частина нашої родини тепер.

— А ви — нашої, — каже мама Каті. — Ми хочемо приїхати до Києва. Познайомитися з вами.

— Приїжджайте, — каже Максим. — Ми будемо раді.

— Ми приїдемо на весілля, — сміється тато Каті.

— Ми вже готуємося, — каже Гоша.

Усі сміються, п'ють, їдять. Історії, анекдоти, спогади.

20:00. Марічка підводиться.

— Я хочу сказати щось, — каже вона. — Я хочу подякувати вам усім. За те, що ви є. За те, що ви — моя родина. Коли я пролила сік на костюм Максима, я не знала, що це змінить моє життя. Але воно змінило. І тепер я — найщасливіша жінка у світі. Бо в мене є ви.

Усі плескають. Я бачу, як вона дивиться на батьків Андрія.

— Тепер ви — частина нас, — каже вона. — Бо ваша дитина — частина нашої дитини.

— Ми вдячні, — каже Андрієва мама. — За те, що ви прийняли нас.

— Завжди, — каже Марічка. — Родина — це не кров. Це — ті, хто поруч.

21:00. Ми виходимо на вулицю. Ніч, зірки, тиша. Я тримаю Андрія за руку.

— Я щаслива, — кажу я.

— Я теж, — каже він.

— Що буде далі? — питаю я.

— Далі — все, — каже він. — Ми разом. Родина росте. Таксі везе додому.

— Я люблю тебе, — кажу я.

— Я теж, — каже він.

Він цілує мене. Навколо — тиша, тільки зірки світять нам.

Фінал. 22:00. Усі за столом.

Ми сидимо за столом. Уся родина. Рідна, дружня, смішна, тепла. Марічка тримає Максима за руку, Гоша — Катю, я — Андрія. Коти сидять поруч. Ігор Петрович тримає метеорит.

Марічка встає, піднімає келих, і всі затихають.

— Я хочу випити за нас, — каже вона. — За нашу родину. За наше таксі, яке завжди везе додому.

— За таксі! — підхоплюють усі.

— За родину! — кричить Гоша.

— За кохання! — додає Катя.

— За котів! — сміється Даша.

— За все! — кажу я.

Ми п'ємо. Келихи дзвенять. Космос нявкає.

А потім хтось — здається, це був Андрій — тихо наспівує перші ноти. І раптом усі підхоплюють.

Спочатку несміливо, потім усе голосніше, усе вільніше — ллється пісня, яку знає кожен киянин, яка пахне каштанами й теплим літнім вечором:

Як тебе не любити, Києве мій!

Під каштанами місто квітне у травні,