20

Частина 20. Де батьки Андрія приїжджають до Києва, а Марічка стає гідом

П'ятниця. 10:00. Я стою на вокзалі, тримаючи в руках букет квітів, і намагаюся не нервувати. Сьогодні приїжджають батьки Андрія. Вони вперше в Києві, і я хочу, щоб їм сподобалося. Але я хвилююся — бо моя родина, здається, готує їм найбільший сюрприз у житті.

— Не хвилюйся, — каже Андрій, беручи мене за руку. — Вони люблять пригоди.

— А якщо вони не полюблять нас? — питаю я.

— Вони полюблять, — каже він. — Ти — невідпорна.

— Я — невідпорна, — сміюся я. — Але твої батьки — не знають цього.

— Дізнаються, — усміхається він.

З поїзда виходять дві людини. Жінка — з теплими очима, у вишитій блузці, з великою торбою в руках. Чоловік — високий, усміхнений, тримає в руках капелюх. Вони виглядають як справжні українці, які приїхали до столиці на екскурсію.

— Мамо, тату! — кричить Андрій, обіймаючи їх.

— Андрійку! — вигукує мама. — Як ти виріс!

— Я не виріс, — сміється він. — Я просто став старшим.

— Це — Мася? — питає тато, дивлячись на мене.

— Так, — кажу я. — Дуже приємно познайомитися.

— Взаємно, — усміхається вона. — Андрій багато розповідав про тебе.

— Сподіваюся, тільки хороше, — кажу я.

— Усе хороше, — запевняє він.

— А тепер — знайомтеся з моєю родиною, — кажу я.

З-за рогу виходять Марічка, Максим, Гоша, Даша, Павло, Денис, Макс, Ігор Петрович і навіть Космос (я не знаю, як мама вмовила кота, але він був із ними).

— Оце так зустріч! — вигукує Андрієва мама.

— Ми хочемо показати вам Київ! — каже Марічка. — Справжній Київ!

11:00. Ми їдемо до Києво-Печерської Лаври. Марічка виступає як гід, хоча вона ніколи не була екскурсоводом.

— Це — одна з найстаріших православних святинь, — каже вона, показуючи на золоті куполи. — Тут поховані святі, тут — печери, де жили монахи.

— Я завжди хотіла побачити Лавру, — каже Андрієва мама. — Це — наша історія.

— Так, — каже Марічка. — Історія, яка пахне свічками й спокоєм.

Ми заходимо всередину. Тиша, запах ладану, старі ікони. Андрій розповідає батькам про історію Лаври, про те, як вона була збудована, про чудеса, які тут траплялися.

— Ти знаєш так багато, — каже мама.

— Я люблю історію, — усміхається він.

— Як і я, — додаю я.

Ми виходимо з Лаври. Сонце світить, вітер грає в листі, і я відчуваю, що цей день — особливий.

13:00. Ми їдемо на Річковий вокзал. Дніпро блищить на сонці, човни гойдаються на хвилях, а в повітрі пахне водою й свободою.

— Я хочу показати вам Дніпро, — каже Марічка. — Це — наша головна річка. Вона годувала нас, захищала, надихала.

— Я пам'ятаю, як читала про Дніпро, — каже Андрієва мама. — Про те, як він з'єднує північ і південь.

— Я теж пам'ятаю, — каже тато. — Це — символ України.

— А тепер — покатаємося на катері? — пропонує Максим.

— Це буде чудово! — вигукує Даша.

Ми сідаємо на катер. Вітер грає волоссям, вода плескається об борт. Я дивлюся на Андрія, який тримає мене за руку, і відчуваю, що це — найкращий день.

— Я люблю тебе, — кажу я.

— Я теж, — каже він.

Андрієва мама дивиться на нас і посміхається.

— Ви — гарна пара, — каже вона.

— Дякую, — кажемо ми хором.

15:00. Ми їдемо в «Пузату хату». Марічка вирішила показати батькам Андрія справжню українську кухню.

— Це — найкраще місце в Києві, — каже вона. — Тут пахне домом.

Ми заходимо. Усередині — вишиті рушники, глиняні горщики, запах борщу й вареників. Марічка сяє.

— Я замовляю все, що ви любите, — каже вона. — Борщ, вареники з вишнями, деруни, голубці, сало з часником.

— Це — надто багато, — сміється Андрієва мама.

— Це — Україна, — каже Марічка. — Тут ніколи не буває надто багато.

Ми сідаємо за стіл. Офіціант приносить їжу. Андрієва мама пробує борщ.

— Це — найкращий борщ у моєму житті, — каже вона.

— Це — справжній борщ, — каже Марічка. — Як у нас.

— Я хочу рецепт, — каже вона.

— Я дам, — усміхається Марічка.

Андріїв тато пробує деруни.

— Я думав, що деруни — це просто картопля, — каже він. — Але це — мистецтво.

— Це — мистецтво, — підтверджує Максим. — Як і наше життя.

17:00. Ми виходимо з «Пузатої хати». Усі ситі, щасливі, усміхнені.

— Дякую вам, — каже Андрієва мама. — За цей день. За цей Київ.

— Завжди, — каже Марічка. — Київ — це наш дім. І ви — частина його.

— Ми — частина вашої родини, — додає Андріїв тато.

— Так, — кажу я. — Ви — наша родина.

19:00. Ми прощаємося. Батьки Андрія їдуть у готель, а ми залишаємося на березі Дніпра.

— Вони чудові, — кажу я.

— Я знаю, — каже Андрій. — Як і ти.

Він цілує мене. І я відчуваю, що цей день — найкращий.

— Я люблю тебе, — кажу я.

— Я теж, — каже він.