19

Частина 19. Де викрадачі виявляються не тими, ким здавалися, а порятунок — найсмішнішим у житті

Субота. 19:45. Я стою біля старого складу на околиці міста. У руках — пакет із грошима. Ну, майже з грошима. Насправді там — папір, нарізаний на розмір купюр, і кілька справжніх банкнот зверху, щоб виглядало правдоподібно. Я не збираюся платити викрадачам. Я збираюся їх перехитрити.

— Ти впевнений, що це спрацює? — питає Гоша, який ховається за рогом.

— Ні, — кажу я. — Але я не маю іншого виходу.

— Якщо ти загинеш, я скажу мамі, що ти хотів бути героєм.

— Я буду героєм, — усміхаюся я. — Або легендою.

— Це одне й те саме, — каже він.

Я підходжу до дверей складу. Вони риплять, відчиняючись. Усередині — темно, пахне пилом і старими речами. Я чую голоси.

— Він прийшов, — каже хтось.

— З грошима? — питає інший.

— Здається.

Я входжу. У центрі кімнати — стілець, на якому сидить Мася. Вона зв'язана, але її очі палають гнівом. Вона не налякана. Вона зла.

— Андрію, — каже вона. — Ти прийшов.

— Я завжди приходжу, — кажу я.

— Це мило, — чується голос з темряви. — Але гроші приніс?

— Приніс, — кажу я, показуючи пакет.

Виходить чоловік. Високий, у масці, але я помічаю його очі. Вони здаються знайомими.

— Віддай пакет, — каже він.

— Спочатку звільни її, — кажу я.

— Ти не в тому становищі, щоб торгуватися.

— Я в тому становищі, — кажу я. — Бо якщо ти не звільниш її, я не віддам тобі гроші.

Він сміється. Потім знімає маску.

Я завмираю.

— Ти? — кажу я. — Сергію?!

Переді мною стоїть Сергій — той самий музикант, який хотів знищити Гошу на фестивалі.

— Ти здивований? — усміхається він. — Я хотів помститися. Твій брат знищив мою репутацію. Я вирішив знищити тебе.

— Ти — божевільний, — кажу я.

— Можливо, — каже він. — Але я отримаю свої гроші.

— Ні, — каже Мася.

Вона встає. Вона звільнилася. Я не знаю, як їй це вдалося, але вона стоїть, тримаючи в руках шматок мотузки, яким була зв'язана.

— Ти думав, що я буду сидіти й чекати? — питає вона. — Я — Мася. Я — донька Марічки. Я не здаюся.

Вона кидає мотузку в Сергія. Він відступає, спотикається й падає на підлогу.

— Що ти робиш? — кричить він.

— Те, що маю робити, — каже вона. — Захищаю своїх.

19:55. У кімнату вбігають Гоша, Денис, Макс і Даша. Усі з палицями та камінням.

— Ми тут! — кричить Гоша.

— Ми врятуємо тебе! — додає Денис.

— Здається, ви запізнилися, — каже Мася. — Я вже все зробила.

— Ти — героїня, — каже Даша.

— Я знаю, — усміхається вона.

20:00. Приїжджає поліція. Сергія заарештовують. Виявляється, що він уже мав проблеми із законом — шахрайство, вимагання, дрібні крадіжки.

— Ти — не музикант, — каже Гоша. — Ти — злочинець.

— Я — той, хто хотів бути кращим, — каже Сергій. — Але я вибрав неправильний шлях.

— Ти вибрав неправильний шлях, — каже Гоша. — Але ти можеш вибрати інший.

Сергій дивиться на нього довго. Потім киває.

— Я запам'ятаю це, — каже він.

Його відводять.

20:30. Ми виходимо зі складу. Мася тримає мене за руку.

— Ти врятувала себе, — кажу я.

— Я врятувала нас, — каже вона. — Бо ми — разом.

— Як ти звільнилася?

— Я натерла мотузку об гострий край меблів, — каже вона. — Я дивилася багато фільмів.

— Ти — геній, — кажу я.

— Я знаю, — усміхається вона.

21:00. Ми повертаємося додому. Уся родина чекає на нас. Марічка плаче, Максим тримає її за руку.

— Ти в порядку? — питає мама.

— Я в порядку, — каже Мася. — Я — сильна.

— Ти — моя донька, — каже Марічка.

— Я — твоя донька, — усміхається Мася.

22:00. Ми сидимо на кухні. Усі разом. Космос сидить на колінах у Мася, Бармалей — на підвіконні, Комета — на столі.

— Я хочу сказати щось, — каже Мася.

— Що? — питаю я.

— Я хочу, щоб ви знали: я ніколи не здамся. Я — не тільки донька Марічки. Я — Мася. Я — та, хто бореться.

— Ми знаємо, — каже Гоша.

— Ми завжди знали, — додає Даша.

— Ми любимо тебе, — каже мама.

— Ми теж, — кажу я.

Мася посміхається.

— Я люблю вас усіх, — каже вона.

— Ми теж, — кажемо ми.