18

Частина 18. Де сон стає реальністю, а викрадення — найстрашнішим кошмаром

Неділя. 23:00. Я засинаю з усмішкою на обличчі. Сьогодні був чудовий день — Івана Купала, вінки, багаття, сміх. Я тримаю в руках браслет, який купила для Андрія, й думаю про те, як він усміхнеться, коли я подарую його завтра. Я закриваю очі й провалююся в сон.

Сон.

Я йду вулицею. Ніч. Темно, тільки ліхтарі освітлюють мокрий асфальт. Я йду до Андрія. Ми домовилися зустрітися біля його гуртожитку. Я тримаю в руках подарунок — маленьку коробочку з браслетом.

— Мася! — чується його голос.

Я обертаюся. Він стоїть під ліхтарем, усміхається. Він такий гарний у цьому світлі — темне волосся, теплі очі, легка недбалість.

— Привіт, — кажу я, підходячи до нього.

— Привіт, — каже він. — Я чекав на тебе.

— Я принесла тобі подарунок.

— Я знаю, — усміхається він. — Я завжди чекаю на твої подарунки.

Він бере мене за руку, і ми йдемо вулицею. Навколо — тиша, тільки наші кроки відлунюють у темряві.

— Я кохаю тебе, — кажу я.

— Я теж, — каже він.

Але раптом я відчуваю, що щось змінюється. Повітря стає холоднішим. Тиша — густішою.

— Андрію, — кажу я. — Мені здається, що за нами хтось іде.

— Не бійся, — каже він. — Я поруч.

Але я відчуваю страх, який повзе по спині. Я обертаюся — нікого. Але коли я повертаю голову вперед, я бачу тіні. Вони виходять із темряви — троє чоловіків у чорному.

— Віддай подарунок, — каже один із них. — І ніхто не постраждає.

— Що? — я не розумію.

— Віддай те, що в тебе в руках, — повторює він.

— Ні, — кажу я. — Це — для нього. Це — моє.

Він хапає мене за руку. Андрій намагається захистити мене, але чоловіків троє. Вони штовхають його, він падає на землю.

— Андрію! — кричу я.

— Біжи! — кричить він.

Але я не встигаю. Мене хапають, закривають рота. Я бачу, як Андрій намагається підвестися, але йому не дають. Я чую його крик, але він стає тихішим, тихішим... І я прокидаюся.

Реальність. Неділя. 7:00.

Я схоплююся в ліжку, важко дихаючи. Моє серце калатає так, що я чую його у вухах. Я дивлюся на свої руки — у них порожньо. Браслета немає.

— Це був сон, — кажу я собі. — Це просто сон.

Але страх залишається. Він сидить десь у грудях, не даючи дихати. Я беру телефон, пишу Андрію: «Привіт. Мені снився кошмар. Я хвилююся. Ти в порядку?»

Він відповідає майже одразу: «Я в порядку. Не хвилюйся. Ми побачимося сьогодні».

Я видихаю. Але в голові залишається образ — тіні, його крик, моє безсилля.

Андрій. Того самого дня. 9:00.

Я йду до Масі з подарунком — стародавньою монетою, яку знайшов на розкопках. Я хочу подарувати їй її сьогодні, бо це — символ нашого кохання. Ми домовилися зустрітися в парку.

Але коли я приходжу на місце зустрічі, її немає. Я чекаю десять хвилин, двадцять, пів години. Я пишу їй: «Ти де?»

Вона не відповідає. Я телефоную — її телефон вимкнено.

Моє серце стискається.

— Щось сталося, — кажу я собі. — Щось сталося.

Я біжу до її дому. Я стукаю в двері. Відчиняє Марічка.

— Андрію? — вона здивована. — Що сталося?

— Мася зникла, — кажу я. — Вона не відповідає на дзвінки. Її немає в парку.

Марічка блідне.

— Що? — вона хапається за серце. — Де вона?

— Я не знаю, — кажу я. — Але я знайду її.

Я вибігаю з дому, починаю оббігати всі місця, де вона могла б бути. Кафе, бібліотека, парк. Її ніде немає.

Я телефоную Гоші.

— Гоша, — кажу я. — Мася зникла. Ти не знаєш, де вона?

— Що? — він переляканий. — Вона казала, що йде до тебе.

— Я знаю. Але її немає.

— Я виходжу, — каже він. — Ми знайдемо її.

Марічка й Максим. 10:00.

Я сиджу в кімнаті, тримаючи телефон у руках. Максим поруч, тримає мою руку.

— Вона знайдеться, — каже він. — Вона не могла далеко піти.

— А якщо з нею щось сталося? — питаю я. — Якщо її викрали?

— Не думай про це, — каже він. — Ми знайдемо її.

Але я бачу страх у його очах. Він такий самий, як і мій.

Пошуки. 11:00.

Ми оббігаємо все місто. Андрій, Гоша, Денис, Макс, Даша, Павло. Усі шукають її. Ми перевіряємо лікарні, поліцію, усі місця, де вона могла б бути.

— Вона не могла просто зникнути, — каже Гоша.

— Вона могла, — каже Андрій. — Якщо вона не хотіла, щоб її знайшли.

— Але вона не хотіла ховатися, — каже Даша. — Вона кохає тебе.

Мася. Той самий день. 12:00.

Я прокидаюся в незнайомому місці. Лежу на підлозі, руки зв'язані, рота заклеєно скотчем.  Дивлюся навколо — темна кімната, без вікон. Я намагаюся згадати, що сталося. Йшла до Андрія, а потім — тіні. Чоловіки в чорному. Вони схопили мене й заштовхали в машину.

Я намагаюся кричати, але голос не виривається.  Відчуваю страх, який роздирає мене зсередини.

— Я маю вибратися, — кажу я собі. — Маю вибратися.

Я починаю терти мотузку об гострий край меблів. Повільно, але впевнено.