17

Частина 17. Де вінок знаходить свого героя, а спідниця стає жертвою вогню

Середа. 20:00. На березі Дніпра збирається вся наша компанія. Сьогодні — Івана Купала. Свято, яке пахне травами, вогнем і таємницями. Ми вирішили відсвяткувати його разом — із вінками, багаттям, стрибками й, звісно, гумором.

— Я приготував дрова! — оголошує Денис. — Багаття буде величезним!

— Тільки не підпали ліс, — каже Макс.

— Я професіонал, — ображається Денис.

— Ти професіонал із падінь, — нагадує Гоша.

— І з багать, — додає Денис.

Ми сміємося. Даша принесла квіти для вінків, Павло — напої, Катя — випічку. Олена теж тут. Вона тримається осторонь, але я бачу, як вона дивиться на Андрія. Я вирішую не звертати уваги.

— Давайте плести вінки! — пропонує Даша.

Ми сідаємо на траву, починаємо плести. Я беру польові квіти — ромашки, волошки, любисток. Я плету повільно, зосереджено, вкладаючи в нього свої бажання.

— Я хочу, щоб моє кохання було вічним, — шепочу я.

— Я чую тебе, — сміється Даша. — Але голосніше не треба. Вінок сам знає, що робити.

Гоша плете вінок для Каті. У нього виходить криво, але з душею.

— Він схожий на гніздо, — каже Катя.

— Це — гніздо кохання, — відповідає він.

— Якщо воно витримає стрибок через багаття, я повірю, — усміхається вона.

— Воно витримає, — каже він. — Як і ми.

21:00. Сонце сідає. На небі з'являються перші зірки. Ми запалюємо багаття. Воно горить яскраво, пахне димом і теплом. Я беру свій вінок, підходжу до води.

— Я пускаю вінок, — кажу я. — І загадую бажання.

— Яке? — питає Андрій.

— Якщо ти знайдеш його — дізнаєшся, — усміхаюся я.

Я кладу вінок на воду. Він пливе, повільно кружляючи. Течія несе його в темряву. Я дивлюся на нього й думаю: «Нехай він знайде його. Нехай наше кохання буде вічним».

Андрій дивиться на воду.

— Я знайду його, — каже він. — Я обіцяю.

21:30. Андрій біжить уздовж берега, шукаючи вінок. Я дивлюся на нього й посміхаюся. Він — як герой стародавньої легенди, який шукає свою кохану.

— Я бачу його! — кричить він.

Він заходить у воду, дістає вінок. Він мокрий, але цілий. Він повертається до мене, тримаючи його в руках.

— Я знайшов його, — каже він. — І я знаю твоє бажання.

— Яке? — питаю я.

— Ти хочеш, щоб ми були разом, — каже він. — Як я.

Він одягає вінок мені на голову. Він пахне водою й квітами. Я відчуваю, як усередині розливається тепло.

— Я люблю тебе, — кажу я.

— Я теж, — каже він.

22:00. Починаються стрибки через багаття. Гоша й Катя стають першими. Вони тримаються за руки, розбігаються й стрибають.

— Ура! — кричить Катя.

— Ми зробили це! — додає Гоша.

Але коли вони приземлюються, я помічаю, що спідниця Каті зачепила вогонь. Маленький вогник повзе по тканині.

— Катю! — кричу я. — Твоя спідниця!

Вона дивиться вниз і бачить дим.

— Ой! — кричить вона.

Вона починає тупцювати на місці, намагаючись загасити вогонь. Гоша хапає її за руку й тягне до води.

— Стрибай! — кричить він.

Вона стрибає у воду. Спідниця шипить, вогонь гасне. Вона виринає, мокра, з обличчям, яке виражає шок і сміх одночасно.

— Я згоріла! — кричить вона.

— Ти не згоріла, — сміється Гоша. — Ти просто освіжилася.

— Моя спідниця!

— Ми купимо нову, — каже він. — Головне, що ти ціла.

Усі сміються. Даша тримається за живіт, Павло витирає сльози. Денис падає на траву від сміху.

— Це — найкращий Купала! — кричить він.

— Ти просто хотів у воду, — додає Макс.

Катя виходить із води, мокра, але щаслива. Вона дивиться на Гошу.

— Я люблю тебе, — каже вона.

— Я теж, — каже він.

Він обіймає її. Усі плескають.

23:00. Ми сидимо біля багаття, їмо смажену картоплю, п'ємо чай. Олена сидить поруч із нами, але вона вже не дивиться на Андрія. Вона дивиться на Дениса.

— Ти смішний, — каже вона.

— Я завжди смішний, — відповідає він.

— Як ти падаєш у воду?

— Я не падаю, — каже він. — Я вирішую.

— Можна я теж вирішу?

— Завжди, — усміхається він.

Я дивлюся на них і думаю: «Може, вона знайшла свого героя».

23:30. Ми з Андрієм сидимо на березі. Він тримає мою руку, я — його.

— Це — найкращий Купала, — кажу я.

— Це — найкращий Купала, — повторює він.

Він цілує мене. Навколо — вогонь, вода, зірки.

— Я хочу, щоб ми завжди були разом, — кажу я.

— Ми будемо, — каже він. — Я обіцяю.

Я кладу голову йому на плече й дивлюся на небо.

— Дякую, — кажу я.

— За що?

— За те, що ти є.

Він усміхається.

— Дякую, — каже він. — За те, що ти є.