15

Частина 15. Де Поділ стає сценою для подарунків, а комп'ютер — детективом

П'ятниця. 14:00. Я йду вулицею Подолу, розглядаючи вітрини. Сонце світить, вітер грає в листі, а в повітрі пахне кавою, свіжою випічкою й чимось старим, справжнім. Я люблю це місце. Воно нагадує мені про Київську Русь, про історію, про те, що Андрій розповідав мені про стародавні міста.

— Я маю знайти ідеальний подарунок, — кажу я собі. — Щось, що покаже йому, як багато він для мене значить.

Я заходжу в маленьку крамницю «Скарби Подолу». Тут пахне деревом і старовиною. На полицях — старовинні монети, прикраси, глечики, вишивка. Усе, що нагадує про минуле.

Я розглядаю монети. Вони лежать у маленькій скриньці, блищать на світлі. Я беру одну — срібну, із зображенням тризуба. Вона виглядає так, ніби їй сто років. Але вона — копія. Справжня вартувала б цілий статок.

— Допомогти вам? — чується голос ззаду.

Я обертаюся. Переді мною стоїть чоловік років тридцяти, із темним волоссям, у окулярах і з легкою посмішкою. Він одягнений у светр, який пахне книжками, і тримає в руках стару книгу.

— Я просто дивлюся, — кажу я.

— Ви шукаєте щось особливе? — питає він. — Я — господар цієї крамниці, Дмитро. Я можу допомогти вам обрати.

— Я шукаю подарунок для свого хлопця, — кажу я. — Він археолог.

— Археолог? — він усміхається. — Тоді вам точно сюди.

Він веде мене до вітрини, де лежать справжні артефакти — стародавні ключі, кільця, фрагменти кераміки.

— Ось, подивіться, — каже він, беручи невеликий металевий предмет. — Це — фрагмент стародавнього браслета XI століття. Він був знайдений під час розкопок у Вишгороді.

— Він справжній? — питаю я, затамувавши подих.

— Справжній, — каже він. — Але не хвилюйтеся, він не коштує статок. Я продаю його за символічну ціну, бо люблю, коли такі речі знаходять своїх господарів.

Я беру браслет у руки. Він холодний, важкий, із вигравіюваним візерунком. Він пахне землею й історією.

— Він ідеальний, — кажу я. — Я беру його.

— Чудовий вибір, — усміхається Дмитро. — Ваш хлопець буде щасливий.

— Як ви дізналися, що це для хлопця? — питаю я.

— Бо ви дивилися на нього так, ніби він — єдиний у світі, — каже він. — Як дивляться тільки на тих, кого люблять.

Я червонію.

— Дякую, — кажу я.

— Приходьте ще, — каже він. — У мене завжди є історії, які чекають своїх героїв.

Я виходжу з крамниці, тримаючи в руках маленький пакуночок. Усередині — браслет, який пахне історією. Я знаю: це — найкращий подарунок.

Мася. Того самого дня. 16:00. Зустріч із викладачем.

Я сиджу в кафе, чекаючи на зустріч із молодим викладачем із університету, який запропонував мені допомогу з моєю книгою. Його звуть Олексій. Він викладає літературу, пише статті про сучасну українську прозу, і, за чутками, дуже талановитий.

Він заходить — високий, стрункий, із чорним волоссям, зібраним у хвіст, і в окулярах. Він виглядає як типовий інтелектуал, але його посмішка — тепла, відкрита.

— Мася? — питає він.

— Так, — кажу я, підводячись. — Приємно познайомитися.

— Взаємно, — каже він, сідаючи. — Я читав ваші вірші. Вони — живі.

— Дякую, — кажу я. — Це — моя перша книга.

— Я бачу, — каже він. — І це — її сила. Ви не боїтеся бути щирою.

Він замовляє каву, ми говоримо про книжки, про літературу, про те, як важливо писати те, що болить.

— Я хочу допомогти вам виправити деякі моменти, — каже він. — Але я не хочу змінювати ваш голос. Тільки відшліфувати його.

— Я згодна, — кажу я. — Я хочу навчитися.

— Це — найголовніше, — усміхається він. — Бажання вчитися.

Коли ми прощаємося, я відчуваю, що зробила правильний крок. Олексій — не просто викладач. Він — той, хто допоможе мені стати кращою.

Гоша. Того самого дня. 18:00.

Я сиджу вдома, дивлюся на екран комп'ютера й думаю про Катю. Вона сьогодні дивна — мовчазна, трохи сумна. Я хочу дізнатися більше про неї. Я хочу зрозуміти, що ховається за її посмішкою.

Я відкриваю соціальні мережі, знаходжу її сторінку. І починаю досліджувати.

Катя — з Одеси. Вона приїхала до Києва вчитися два роки тому. Вона живе в гуртожитку, у кімнаті на трьох. Сусідки — дві веселі дівчини, які постійно варять борщ і сміються. Вона любить море. Вона любить запах солі й вітру. Вона любить книжки. Вона любить спекотні ночі, коли можна сидіти на балконі й дивитися на зірки.

Я знаходжу її старі фото. Вона — інша. Молодша, трохи сором'язлива, але з тими ж блакитними очима, які дивляться на світ із надією. Я знаходжу її вірші, написані в шкільні роки. Вони — про море, про вільний вітер, про те, як хочеться втекти.

Я знаходжу її коментарі під постами про театр. Вона пише про те, що хоче стати акторкою. Вона пише про те, що боїться, що не впорається. Вона пише про те, що сумує за домом.

— Вона — не просто дівчина, — кажу я собі. — Вона — людина. Вона — складна, красива, багатогранна.

Я знаходжу її фото з першого курсу, де вона сміється, тримаючи келих із вином. На ньому вона виглядає щасливою, але я знаю, що за цією усмішкою — біль.

Я дивлюся на її світлину, на якій вона стоїть на тлі моря. Вітер грає її волоссям, і вона виглядає як справжня героїня.

— Я хочу бути поруч, — кажу я. — Я хочу бути тим, хто змусить її посміхатися.