Таксі на двох

14

Частина 14. Де Гідропарк стає місцем примирення, а лілії — свідками падіння

Вівторок. 16:00. Я сиджу на лавці в парку, дивлюся на воду й намагаюся зрозуміти, що я зробила не так. Моя книга лежить поруч. Я тримаю її в руках, ніби вона — єдине, що в мене залишилося. Андрій не дзвонить. І я рада. Бо я не знаю, що б йому сказала.

Але він приходить.

Я чую його кроки за спиною. Кроки, які я впізнаю здалеку. Він сідає поруч, не питаючи дозволу.

— Мася, — каже він. — Я знаю, що ти не хочеш мене бачити. Але я маю тобі дещо сказати.

— Що? — питаю я, не дивлячись на нього.

— Я не забув твою книгу, — каже він. — Я просто... я хотів, щоб ти знала: я завжди ношу її з собою. Але того дня я поспішав, і я злякався.

— Чого?

— Я злякався, що ти побачиш у ній те, чого я сам не бачу, — каже він. — Я злякався, що ти зрозумієш, що я не вартий тебе.

— Ти не вартий мене? — я повертаюся до нього. — Андрію, я дала тобі найцінніше, що в мене було. Мої думки, мої почуття, мою душу. А ти залишив це на столі.

— Я знаю, — каже він. — Я знаю, що зробив помилку. Але я хочу виправити її.

— Як?

Він бере мене за руку.

— Поїдьмо в Гідропарк, — каже він. — Я хочу показати тобі дещо.

— Що?

— Ти побачиш.

Я дивлюся на нього довго. Потім киваю.

— Добре. Але якщо це знову буде боляче, я піду.

— Це не буде боляче, — каже він. — Я обіцяю.

Гоша. Того самого дня. 17:00.

Я сиджу в парку, дивлюся на гітару й думаю про те, як усе пішло не так. Я хотів зробити їй приємно, а вона образилася. Я не розумію, що сталося.

Але потім я чую її голос.

— Гоша, — каже вона. — Я хочу поговорити.

Я підводжу голову. Катя стоїть переді мною. Її очі — червоні.

— Я прийшла вибачитися, — каже вона.

— Ти? — я здивований. — Ти не маєш за що вибачатися.

— Маю, — каже вона. — Я поводилася як істеричка. Ти хотів зробити мені приємно, а я накричала на тебе.

— Я розумію, чому ти образилася, — кажу я. — Ти не хотіла, щоб тебе описували. Я зрозумів це.

— Але я зрозуміла дещо інше, — каже вона. — Я зрозуміла, що ти написав цю пісню, бо ти любиш мене. І я не мала права так реагувати.

Вона сідає поруч.

— Пробач, — каже вона.

— Пробач, — кажу я.

Вона посміхається.

— Що ти робиш зараз?

— Хочу в Гідропарк, — каже вона. — Хочу на човні. Хочу бути з тобою.

— Я теж, — кажу я.

Ми встаємо, беремося за руки й ідемо.

Гідропарк. 18:00.

Ми всі збираємося на березі Дніпра. Я — з Андрієм, Гоша — з Катею. Поруч — Даша з Павлом, Денис із Максом. Усі посміхаються, усі щасливі.

— Ми будемо кататися на човнах! — оголошує Даша.

— Тільки без падінь! — додає Павло.

— Без падінь нецікаво, — сміється Денис.

Ми сідаємо в човни. Я — з Андрієм. Він тримає весла, я — його руку.

— Ти готова? — питає він.

— Готова, — кажу я.

Він починає гребти. Човен повільно рухається по воді. Навколо — лілії, великі, білі, жовті, рожеві. Вони плавають на поверхні, ніби маленькі острови.

— Вони гарні, — кажу я.

— Як ти, — каже він.

Я червонію.

— Ти все ще вмієш говорити компліменти.

— Я вчуся, — усміхається він.

Раптом ми чуємо крик. Гоша й Катя в сусідньому човні. Вони сміються, але їхній човен хитається. Катя намагається дотягнутися до лілії, але втрачає рівновагу.

— Обережно! — кричить Гоша.

Але запізно. Катя падає у воду.

— Ой! — кричить вона, виринаючи з головою, прикрашеною лілією.

— Катю! — Гоша сміється, простягаючи їй руку.

— Я впала! — кричить вона. — Але це — весело!

Вона сміється. І я сміюся.

А потім я відчуваю, як наш човен хитається. Андрій намагається допомогти Каті, але втрачає рівновагу.

— Мася! — кричить він.

І ми падаємо.

Я опиняюся у воді, поруч — лілії. Вони плавають навколо мене, ніби вітають мене. Андрій поруч, тримає мене за руку.

— Ти в порядку? — питає він.

— Я в порядку, — сміюся я. — Я впала, але це — найкраще падіння в моєму житті.