13

Частина 13. Де пісня стає зброєю, подарунок губиться, а серце розбивається

Понеділок. 16:00. Гоша сидить у своїй кімнаті з гітарою. Він уже третю годину намагається написати пісню для Каті. Йому хочеться зробити щось особливе — щось, що покаже їй, як вона важлива.

Він перебирає акорди, наспівує слова, записує, викреслює, переписує знову. Нарешті, коли сонце вже починає хилитися до заходу, він закінчує.

— Я зробив це, — каже він, дивлячись на списаний аркуш. — Я написав пісню про неї.

Він біжить до Каті, щоб показати їй. Вона сидить у парку, читає книжку. Коли він підбігає, вона піднімає голову й усміхається.

— У мене є сюрприз, — каже він, сідаючи поруч.

— Який? — питає вона.

— Я написав пісню. Для тебе.

Він бере гітару й починає грати. Мелодія — ніжна, трохи сумна, але сповнена тепла. Він співає про те, як вона змінила його життя, як її сміх лікує його душу, як він хоче бути з нею завжди.

Коли він закінчує, вона мовчить.

— Тобі не подобається? — питає він, відчуваючи, як усередині холоне.

— Ти написав це для мене? — питає вона.

— Так, — каже він. — Я хотів показати тобі, що ти для мене значиш.

— Ти написав це про мене? — повторює вона.

— Так, — каже він, здивований її холодним тоном.

Вона встає.

— Я не хочу бути чиєюсь музою, — каже вона. — Я не хочу, щоб мене описували, ніби я — експонат у музеї.

— Катю, що ти говориш? — він теж встає. — Я просто хотів...

— Ти хотів показати мені, що я — просто тема для твоєї пісні, — перебиває вона. — А я — не тема. Я — людина. І я не хочу, щоб мене виставляли напоказ.

Вона розвертається й іде. Він залишається стояти, тримаючи гітару в руках, і не розуміє, що сталося.

— Катю! — кричить він. — Зачекай!

Але вона не зупиняється.

Він сідає на лавку, дивиться на гітару й думає: «Я зробив усе, щоб порадувати її, а вона образилася. Невже я не можу зробити нічого правильного?».

Мася. Того самого дня. 18:00.

Я сиджу в кафе з Андрієм. Ми п'ємо каву, говоримо про плани на майбутнє. Він розповідає про експедицію, яку планує на наступне літо. Я слухаю, усміхаюся й думаю про те, що хочу зробити йому подарунок.

Я дістаю з сумки невелику коробочку, загорнуту в папір.

— Це тобі, — кажу я. — Відкрий.

Він бере коробочку, розгортає. Усередині — книга. Моя книга. Я надрукувала її в маленькій друкарні спеціально для нього. На обкладинці — напис: «Моєму Андрію. З любов'ю. Мася».

— Це... — він дивиться на книгу, гортає сторінки. — Це твоя книга?

— Так, — кажу я, червоніючи. — Я хотіла, щоб ти мав її. Як нагадування про те, що ти — мій перший читач.

Він усміхається, обіймає мене.

— Дякую, — каже він. — Це найкращий подарунок у моєму житті.

— Ти завжди носиш її з собою? — питаю я.

— Завжди, — каже він. — Вона буде зі мною всюди.

Він кладе книгу поруч на стіл, і ми продовжуємо говорити. Але коли настає час іти, він поспішає, бо має лекцію, і забуває книгу на столі.

20:00. Я повертаюся додому. У моїй голові — думки про нього, про його посмішку, про те, як він тримав мою книгу в руках. Я щаслива.

Але коли я заходжу в кімнату й бачу, що він досі не написав мені, я починаю хвилюватися.

Я пишу йому: «Ти вже вдома? Як пройшла лекція?»

Він відповідає через пів години: «Так, удома. Лекція була хорошою. Я втомився. Завтра побачимося?»

Я відповідаю: «Так, звісно. Я люблю тебе».

Він відповідає: «Я тебе». Але щось у його повідомленні здається мені дивним. Холодним. Коротким.

Я не знаю, що сталося.

Наступний день. Вівторок. 12:00. Я приходжу в кафе й бачу ту саму книгу на столі. Він забув її.

Я беру її в руки, гортаю сторінки. Усередині — напис, який я зробила. Мої слова. Мій подарунок. Який він залишив на столі, ніби він нічого не значив.

У голові проноситься думка: «Він не береже те, що я даю. Він не береже мене».

Я сідаю за стіл і чекаю. Він приходить через пів години.

— Привіт, — каже він. — Вибач, що запізнився.

— Ти забув це, — кажу я, показуючи на книгу.

Він дивиться на неї, і його обличчя стає винуватим.

— Я... я не помітив, — каже він. — Я поспішав.

— Ти поспішав, — повторюю я. — І залишив це на столі. Ніби воно — ніщо.

— Мася, я не хотів...

— Я думала, що це для тебе важливо, — перебиваю я. — Я думала, що я для тебе важлива. Але ти залишив це, ніби це не має значення.

— Мася, це була випадковість, — каже він, намагаючись узяти мене за руку.

Я відсмикую руку.

— Я не хочу випадковостей, — кажу я. — Я хочу, щоб мене берегли. Як я бережу тебе.

— Я бережу тебе, — каже він. — Ти ж знаєш.

— Я нічого не знаю, — кажу я. — Я знаю тільки те, що ти залишив мій подарунок на столі. І це — найбільший біль, який я відчувала.

Я встаю.

— Я хочу побути сама, — кажу я. — Не шукай мене.

Я виходжу з кафе, тримаючи книгу в руках. Сльози течуть по щоках. Я не озираюся.

Вдома я кидаю книгу на ліжко й падаю поруч.

— Він мене не кохає, — кажу я собі. — Він не кохає. Якщо б кохав — не забув би.