12

Частина 12. Де Київська Русь стає приводом для кохання, а стародавні факти — найкращим побаченням

Субота. 14:00. Ми сидимо в невеликому кафе на Подолі. Андрій приніс із собою ноутбук, папку з паперами й, здається, усю свою душу. Він сьогодні особливий — очі горять, голос тремтить від хвилювання, а пальці постійно гортають сторінки, ніби він хоче показати мені щось дуже важливе.

— Я хочу показати тобі свою роботу, — каже він. — Своє дослідження. Про Київську Русь.

— Я дуже хочу побачити, — кажу я, сідаючи ближче.

Він відкриває ноутбук, і я бачу текст — багато тексту, таблиць, схем. Але він дивиться на все це не як на сухі факти, а як на живу історію.

— Ти знаєш, що Київська Русь була однією з найбільших держав Європи в X столітті? — починає він. — Вона займала територію від Балтійського до Чорного моря.

— Я не знала, — зізнаюся я.

— А знаєш, що в Києві було більше 400 церков? І що Софійський собор — це не просто красива будівля, це — символ єдності. Він будувався за часів Ярослава Мудрого, коли Русь була на піку своєї могутності.

Я слухаю, затамувавши подих. Він говорить про історію так, ніби вона — його особиста історія. Ніби він сам був там.

— А знаєш, — каже він, — що княгиня Ольга була однією з перших правительок, яка прийняла християнство? Вона їздила до Константинополя, щоб зустрітися з імператором.

— Я пам'ятаю це зі школи, — кажу я.

— Але чи знаєш ти, що вона була дуже мудрою? Вона помстилася древлянам за смерть свого чоловіка, але зробила це не силою, а хитрістю.

— Як?

Він посміхається.

— Вона запросила їхніх послів до себе. Коли вони приїхали, вона наказала викопати велику яму й засипати їх там живими. А потім — спалила їхнє місто. Але вона зробила це так, що всі думали, що вона діє за законами справедливості.

— Жорстоко, — кажу я.

— Але ефективно, — усміхається він. — Вона була сильною жінкою. Як ти.

Я червонію.

— Я не сильна, — кажу я.

— Ти сильна, — каже він. — Ти пишеш книгу. Ти ділишся своїми емоціями. Ти не боїшся бути собою.

Я мовчу. Він бачить мене. Справжню.

Він перегортає сторінки, показує малюнки стародавніх міст, карти, фотографії розкопок.

— Це — стародавній Вишгород, — каже він. — Там знайшли рештки дерев'яних будівель X століття. Уявіть, як вони жили: без електрики, без інтернету. Але вони будували храми, писали книги, торгували з візантійцями.

— Як вони могли бути такими розвиненими? — питаю я.

— Вони були розумними, — каже він. — І вони вірили в щось більше. У Бога, у долю, у справедливість.

— Я теж вірю в долю, — кажу я. — Вона звела нас.

Він дивиться на мене довго, потім усміхається.

— Я теж вірю, — каже він. — Бо інакше я б не зустрів тебе.

Він показує мені свої нотатки про археологічні знахідки. Про те, як вони шукають стародавні поховання, як вивчають кістки, щоб дізнатися, чим хворіли люди в ті часи.

— Уявляєш? — каже він. — Ми можемо дізнатися, що їли люди тисячу років тому, який у них був зріст, навіть яким вони дихали повітрям.

— Це — неймовірно, — кажу я. — Ти — справжній дослідник.

— Я просто хочу зрозуміти, звідки ми прийшли, — каже він. — Щоб зрозуміти, куди йдемо.

— А куди ми йдемо? — питаю я.

— Разом, — каже він. — Якщо ти хочеш.

Я беру його руку.

— Я хочу, — кажу я.

Ми сидимо мовчки, дивлячись одне на одного.

—

17:00. Андрій показує мені свій улюблений експонат — стародавню монету, яку він знайшов на розкопках минулого літа.

— Це — візантійська монета, — каже він. — Їй більше тисячі років.

— Вона гарна, — кажу я.

— Вона проста, — каже він. — Але в ній є історія. Хтось тримав її в руках, купував хліб, платив податки. А тепер вона лежить у мене.

— Ти — хранитель історії, — кажу я.

— Я — просто археолог, — усміхається він.

— Ти — більше, — кажу я.

Він дивиться на мене, і я бачу в його очах щось нове. Щось глибоке.

— Я хочу показати тобі ще дещо, — каже він.

Він виводить на екран фотографію стародавнього храму.

— Це — церква Спаса на Берестові, — каже він. — Вона була збудована в XI столітті. У ній похований Юрій Долгорукий.

— Ти там був?

— Був, — каже він. — Я стояв біля його гробниці й думав: «Ти — людина, яка заснувала Москву. А я просто студент, який хоче зрозуміти тебе».

— І що ти відчував?

— Я відчував зв'язок, — каже він. — Зв'язок із минулим. Із тим, що ми не самі. Що ми — частина великої історії.

Я беру його руку.

— Я хочу бути частиною твоєї історії, — кажу я.

Він усміхається.

— Ти вже, — каже він. — Ти — найкраща частина.

Ми закриваємо ноутбук і виходимо з кафе. Надворі вже темніє, але мені здається, що весь світ світиться.

— Дякую, — кажу я. — За те, що поділився цим зі мною.

— Дякую, — каже він. — За те, що захотіла почути.

Я дивлюся на нього й думаю: «Я — Мася. Я — донька Марічки. Я — письменниця. Але найголовніше — я — та, кого він обрав. І це — найкраща історія в моєму житті».

— Андрію, — кажу я. — Я кохаю тебе.

Він завмирає. Потім усміхається.

— Я теж, — каже він. — Я теж.

Він обіймає мене, і я відчуваю, як усередині розливається тепло.

Це — моя історія. Моя історія кохання. Моя історія про Київську Русь і про нас.