11

Частина 11. Де читачі просять відео, коти влаштовують бунт, а качка рятує вечір

Понеділок. 10:00. Я сиджу за столом, гортаю коментарі до своєї книги на Букнеті, коли помічаю повідомлення, яке змушує мене завмерти.

«Марічко, ми так любимо твою книгу! Зроби, будь ласка, коротке відео про себе! Хочемо побачити тебе справжню!»

— Відео? — кажу я вголос. — Вони хочуть відео?

— Хто хоче відео? — питає Гоша, заходячи в кімнату з гітарою.

— Читачі, — кажу я. — Вони хочуть, щоб я зняла відео про себе.

— Це круто! — каже він. — Ти маєш це зробити.

— Я не вмію знімати відео, — кажу я. — Я не вмію говорити в камеру. Я виглядатиму як привид.

— Ти виглядатимеш як зірка, — каже він. — Якщо я можу виступати перед сотнями людей, ти можеш зняти відео для своїх читачів.

— Це зовсім інше, — кажу я. — Ти — музикант. Ти звик до сцени. А я — письменниця. Я звикла до тиші.

— Сьогодні ти вийдеш із тиші, — каже він. — Я буду поруч. І Даша допоможе тобі з образом.

— Добре, — зітхаю я. — Але якщо я провалюся, ти будеш винен.

— Я завжди винен, — усміхається він.

12:00. Я стою перед дзеркалом у своїй кімнаті, а Даша кружляє навколо мене, ніби художник перед полотном.

— Ти маєш виглядати природно, — каже вона, підправляючи моє волосся. — Але стильно. Я зроблю тобі легкі хвилі, додам трохи об'єму. Макіяж — нюдовий, з акцентом на очі. Ти — письменниця. Ти маєш виглядати як та, хто пише про життя.

— А що я маю сказати? — питаю я.

— Скажи те, що хочеш сказати, — каже вона. — Розкажи про книгу. Про своїх героїв. Про те, що надихнуло тебе. Будь собою.

— А якщо я забуду слова?

— Тоді ти засмієшся, — каже вона. — І це буде ще краще.

14:00. Ми встановлюємо камеру у вітальні. Я сідаю на диван, навколо — книжки, квіти, затишні подушки. Я виглядаю як справжня письменниця.

— Починаємо! — каже Даша.

Я роблю глибокий вдих.

— Привіт, дорогі читачі! Я — Марічка, авторка книги «Таксі на двох». Я хочу подякувати вам за те, що ви читаєте мою історію...

І в цей момент я чую звук, який змушує мене завмерти. Брязкіт. Удар. І крик.

Коти.

Я підбігаю до вітальні й бачу: Космос і Комета стоять на столі, дивляться одне на одного з викликом. Поруч — розбита ваза. Уламки розсипані по підлозі, вода розтікається калюжею.

— Космосе! Комето! — кричу я. — Що ви наробили?!

Вони дивляться на мене невинними очима, ніби кажуть: «Це не ми. Це вона сама впала».

— Це була ваза, яку подарувала бабуся, — кажу я.

— Тепер це — пазл, — додає Даша.

Ми сміємося, але я розумію: відео доведеться перезнімати.

15:00. Друга спроба.

Я знову сідаю на диван, роблю вдих, починаю говорити. І знову — звук. Цього разу — дзвінок у двері. Гоша забув ключі.

— Я відчиню! — кричить він.

Відео знову зіпсоване.

16:00. Третя спроба.

Я починаю говорити. Усе йде добре. Я вже майже закінчую, коли в кімнату заходить тато з пилососом.

— Я хотів прибрати, — каже він. — Вибачте.

— Тату! — кричу я. — Ти зруйнував кадр!

— Я піду, — каже він. — Але ти гарно виглядаєш.

— Дякую, — зітхаю я.

17:00. Четверта спроба.

Я говорю. Усе ідеально. І раптом я чую, як Гоша грає на гітарі в сусідній кімнаті. Гучно. Дуже гучно.

— Гоша! — кричу я. — Ти не можеш грати тихіше?!

— Я репетирую! — кричить він у відповідь.

— Репетируй у парку!

— У парку холодно!

— Ти — нестерпний!

18:00. П'ята спроба.

Я сиджу на дивані. Даша стоїть за камерою. Гоша закритий у своїй кімнаті. Тато з пилососом — на кухні. Коти — у клітці (я не жартую, я посадила їх туди на час зйомки).

Я роблю глибокий вдих.

— Привіт, дорогі читачі! Я — Марічка, авторка книги «Таксі на двох». Я хочу подякувати вам за теплі слова й підтримку. Ця книга народилася з любові до моєї родини, моїх друзів і, звісно, до моїх котів, які щойно розбили вазу, але я все одно їх люблю.

Я говорю про книгу, про героїв, про те, як важливо вірити в себе. Я посміхаюся. Я — справжня.

Коли я закінчую, Даша витирає сльози.

— Це — ідеально, — каже вона.

— Я зробила це, — кажу я. — Я зробила це.

19:00. Виступ Гоші.

Ми всі збираємося біля телевізора. Гоша виступає на фестивалі «Рок-січ». Він на сцені, у своєму новому образі — коротке волосся, шкіряна куртка, гітара в руках. Він виглядає як справжня зірка.

— Він гарний, — каже мама.

— Він — наш, — додає тато.

Гоша починає грати. Музика наповнює кімнату. Ми всі дивимося, затамувавши подих.

Коли він закінчує, ми аплодуємо. Навіть коти, які вибралися з клітки, нявкають у такт.

— Я пишаюся ним, — кажу я.

— Ми всі пишаємося, — каже мама.

20:00. Марічка запізнюється.

Ми чекаємо на маму, яка обіцяла приготувати вечерю. Але її немає. Ми дзвонимо їй, але вона не відповідає.