10

Частина 10. Де Мася стає авторкою, а Гоша — рок-зіркою

Понеділок. 10:00. Я сиджу за своїм столом, дивлюся на екран ноутбука й відчуваю, як усередині тремтить хвилювання. Я закінчила свою першу книгу. Мої вірші. Моя душа. Мої думки. Я готова поділитися ними зі світом.

Але з якого боку підійти до цього світу?

Я вирішую опублікувати її на Букнет України. Бо це — платформа, де народжуються історії. Де моя мама колись опублікувала «Таксі на двох». Де читачі люблять щирі, теплі, смішні тексти. Де є конкурс, у якому я теж хочу взяти участь.

— Букнет, — кажу я собі. — Це — мій вибір.

Я реєструюся, заповнюю анкету. І починаю думати про афішу для своєї книги.

Моя подруга Даша, яка працює перукаркою й одночасно вчиться на графічного дизайнера, погоджується допомогти.

— Я зроблю тобі афішу, яку всі запам'ятають, — каже вона. — Що ти хочеш бачити?

Я закриваю очі й уявляю:

— Я хочу, щоб там було дерево. Старе, велике. І дівчина, яка сидить під ним із блокнотом. І хлопець, який стоїть осторонь, але дивиться на неї. І, можливо, кіт.

— Кіт? — сміється Даша.

— Кіт — це частина мене, — кажу я.

— Добре, — каже вона. — Буде тобі кіт. І дерево. І дівчина. І хлопець. Я зроблю це стильним, сучасним, але з душею.

— Дякую, — кажу я. — Ти — найкраща.

— Я знаю, — усміхається вона.

Потім я думаю про обкладинку. Я хочу, щоб вона була ніжною, акварельною. Світло-блакитний фон, дерево з рожевим листям, дівчина з розпущеним волоссям, яке пахне вітром.

— Я хочу, щоб вона пахла, — кажу я.

— Як вона може пахнути? — дивується Даша.

— Вона буде пахнути книжками, — кажу я. — Бо це — книга.

— Ти — дивна, — каже Даша.

— Я знаю, — усміхаюся я.

Я вирішую присвятити книгу мамі. Марічці. Тій самій жінці, яка пролила сік на костюм боса й змінила своє життя. Я пишу в посвяту:

«Моїй мамі, яка навчила мене не боятися падати. Якій я завжди можу подзвонити, навіть якщо просто хочеться почути її голос. Якій я присвячую свої перші кроки в літературі. Дякую, що пролила той сік.»

Я перечитую й усміхаюся.

Візит до агентства. 12:00.

Я вирішую, що хочу спробувати видати книгу не тільки на платформі, а й у паперовому вигляді. Тому записуюся на зустріч у невелике літературне агентство «Перший рядок», яке, за чутками, шукає нові імена.

Я заходжу до офісу й одразу гублюся. Тут пахне кавою, тут — стоси книжок на підлозі, тут — редактори, які носяться з аркушами паперу й кричать: «Дедлайн завтра!». Хтось бігає за мною з чашкою.

— Марія Коваленко? — питає жінка років тридцяти з окулярами на носі. — Я — Ольга, головна редакторка. Проходьте.

Я сідаю в крісло, яке рипить, ніби хоче сказати: «Я бачила багато авторів, і ти — одна з них». Ольга дивиться на мене, перегортає кілька сторінок моїх віршів, які я надіслала заздалегідь.

— Це — сиро, — каже вона.

Я завмираю.

— Що?

— Ваші вірші — сирі, — повторює вона. — Але в них є щось. Енергія. Щирість. Вони пахнуть життям.

— Я не знаю, як це сприйняти, — кажу я.

— Як комплімент, — усміхається вона. — Сире — це не значить погане. Це значить — живе. Вам потрібен редактор, який допоможе вам відшліфувати текст. І я готова ним стати, якщо ви погодитеся.

— Ви хочете працювати зі мною?

— Так, — каже вона. — Я хочу працювати з вами. Тому що ви — не чергова книжка про кохання. Ви — книжка про життя.

Я видихаю. Усередині розливається тепло.

— Я згодна, — кажу я.

Вона посміхається.

— Тоді — почнемо.

Я виходжу з агентства з ноутбуком у руках, із новим редактором, який хоче працювати зі мною, із відчуттям, що я зробила перший крок до своєї мрії.

— Я — письменниця, — кажу я собі. — Я — письменниця.

Гоша. Того самого дня. 16:00.

А поки я вирішувала свою долю, Гоша отримав запрошення на великий музичний фестиваль «Рок-січ». Це — найкрутіша подія року для молодих гуртів. І його гурт «Гітара й хаос» запросили виступити.

— Ми — на фестивалі! — кричить він, вбігаючи до кімнати. — Ми — на головній сцені!

— Що? — я витріщаюся. — Серйозно?

— Серйозно! — він підстрибує. — Нам потрібно змінити імідж. Ми маємо виглядати як зірки!

— Ти й так виглядаєш як зірка, — кажу я.

— Я виглядаю як студент, який не виспався, — каже він. — Мені потрібен стиль.

Я телефоную Даші.

— Дашо, — кажу я. — Терміново. Гоші потрібна зміна іміджу.

— Я виїжджаю! — кричить вона.

Через годину ми сидимо в салоні «Шедевр». Даша крутить Гошу перед дзеркалом.

— Він — моя модель, — каже вона. — Я зроблю з нього зірку.

— Я не хочу бути зіркою, — каже Гоша. — Я хочу бути музикантом.

— Це — одне й те саме, — каже Даша. — Але зірка має виглядати як зірка.

Вона починає стригти. Пасма падають на підлогу. Гоша сидить із закритими очима, ніби готується до найважливішої події в житті.

— Як ти? — питаю я.

— Я боюся, — зізнається він. — Я боюся, що ми провалимося. Що нас не сприймуть. Що я не впораюся.

— Ти впораєшся, — кажу я. — Ти — Гоша. Ти — мій брат. Ти — той, хто не зупиняється, навіть коли лопається струна.