7

Частина 7. Де з'являється суперник, а ревнощі стають найгіршим порадником

Понеділок. 12:00. Університетський коридор.

Я поспішаю на пару з літератури, ледь не натрапляючи на студентів, які повільно пересуваються між аудиторіями. У голові — уривки віршів, які я писала вночі, коли не могла заснути. Аж раптом знайомий голос зупиняє мене, наче холодний вітер.

Андрій.

Він стоїть біля широкого вікна, крізь яке пробивається тьмяне осіннє сонце. І поруч із ним — дівчина. Висока, темноволоса, із хвилястим волоссям, що спадає на плечі, наче шовк. Її посмішка здається ідеальною — білі зуби, легкий рум'янець, очі, що випромінюють впевненість. Вона сміється, і її сміх дзвенить, мов кришталеві чаші, які ось-ось розіб'ються.

Я завмираю на місці. Моє серце починає калатати з незрозумілою люттю. Я ж знаю, що він має право спілкуватися з будь-ким. Ми не одружені. Ми навіть не сказали одне одному остаточних слів. Але коли вона кладе руку на його плече — легко, невимушено, наче цей жест означає для неї нічого, а для мене — усе, — я відчуваю, як щось гаряче та отруйне починає підніматися зсередини.

Ревнощі. Я ніколи не знала цього почуття. Я завжди вважала себе вищою за нього, розумнішою, сильнішою. Але зараз я розумію: це як отрута, яка повільно розтікається по венах, заважаючи дихати. Мені хочеться підійти до неї, подивитися прямо в очі й сказати: "Він — мій. Відійди".

Замість цього я різко відвертаюся, ледь не зачіпляючи рюкзаком стіну, і швидко прямую в інший бік, подалі від цієї сцени. Я чую, як Андрій знову сміється, але я вже не обертаюся.

Мася. Того самого дня. 13:00. Університетська бібліотека.

Я сиджу в бібліотеці за своїм звичним місцем — біля вікна, звідки видно старий парк. У руках тримаю книжку з поезіями Ліни Костенко, але рядки розпливаються перед очима. Я бачу лише одну картину: її посмішку. Його посмішку. Її руку на його плечі.

Я не знаю, хто вона. Можливо, одногрупниця, подруга, випадкова знайома. Але це не має значення. Ненависть до неї розростається в мені, мов грибок, який знищує все живе. Я ненавиджу її за те, що вона стоїть поруч із ним. Я ненавиджу себе за те, що ревную.

— Ти виглядаєш як привид, — чується знайомий голос Даші. Вона підходить до мого столу з чашкою кави й сідає навпроти, уважно вдивляючись мені в обличчя. — Що сталося? У тебе очі, наче ти не спала тиждень.

— Я бачила Андрія з іншою, — кажу я, намагаючись, щоб голос звучав спокійно. Але всередині — вулкан.

— З іншою? — Даша піднімає ліву брову, що завжди означає в неї здивування. — Якою іншою? Він же не давав приводу?

— Не знаю. Гарною. Високою. Темноволосою. Вона торкалася його плеча, — видихаю я, ніби зізнаюся в найстрашнішому гріху.

— Може, це просто подруга, — обережно припускає Даша. — Ти ж знаєш, у нього багато знайомих.

— А може, ні, — кидаю я гостріше, ніж хотіла. — Може, це хтось більше. Я просто не знаю.

Даша накриває мою долоню своєю рукою, і я відчуваю її тепло.

— Мася, — каже вона серйозно. — Ти ревнуєш. І це нормально, коли людина тобі небайдужа.

— Я не ревную, — механічно відповідаю я, хоча всередині кричу: "Так, ревную!"

— Ти ревнуєш, — повторює вона настирливо. — І це нормально. Але не дай цьому почуттю з'їсти тебе зсередини, бо воно отруює все. Як-от ті гівнюки, які пишуть анонімні коментарі в інтернеті, а потім жаліються, що в них немає друзів.

Я слабо усміхаюся до її порівняння.

— Я не знаю, як це зупинити, — зізнаюся я, голос тремтить. — Це відчуття... воно мене з'їдає. Я не можу думати, не можу читати, не можу писати. Я весь час уявляю їх разом.

— Тоді поговори з ним, — каже Даша твердо. — Запитай, хто вона. Або не питай. Просто довірся йому. Якщо він тебе любить, він пояснить.

— А якщо він обмане? — мої очі стають вологими.

— Тоді ти дізнаєшся правду, — Даша дивиться на мене з болем і водночас із ніжністю. — І це буде боляче. Але краще боляче тепер, коли ти ще можеш обрати, ніж потім, коли буде надто пізно. Ти — сильна, Мася. Не забувай.

Я киваю, але всередині все ще тремтить, наче листок на вітрі.

Гоша. Того самого дня. 15:00. Репетиційна база.

Ми граємо вже другу годину. Акорди злітають у повітря, барабани відбивають ритм, але я відчуваю, що моя душа не тут. Вона десь у парку, де я зустрічався з Катею минулого вечора. Вона була якоюсь іншою — трохи відстороненою, трохи холодною. Я не знаю, що сталося, але страх, що я її втрачаю, уже вповзає в моє серце, мов холодна змія.

— Гоша, ти не в ритмі, — каже Денис, стискаючи барабанні палички. Його голос звучить роздратовано, хоча він намагається стримуватися. — Ти пропускаєш такт за тактом.

— Я знаю, — зітхаю я, проводячи рукою по волоссю. — Вибач. Просто не можу зосередитися.

— Що сталося? — питає Макс, зупиняючи гру на бас-гітарі. — Ти весь день ходиш наче тінь. У тебе проблеми вдома?

— Катя, — зізнаюся я, опускаючи очі. — Вона дивна останнім часом. Я не знаю, що відбувається. Можливо, я щось не так зробив, або вона просто втомилася.

— Може, вона зустріла когось іншого? — кидає Денис із цинічною посмішкою, але я бачу, що він жартує.

— Не думай про це, — втручається Макс, кладучи руку мені на плече. — Зосередься на музиці. Музика — це те, що ніколи не зрадить. Вона завжди поруч, коли тобі важко.

Я намагаюся знову взяти акорд, але в цей момент двері репетиційної бази з гуркотом відчиняються. У дверях стоїть він.

Сергій.