5

Частина 5. Де з'являються нові герої, а стиль і рок змінюють усе

Понеділок. 10:00. Я сиджу в кріслі в салоні краси «Шедевр», який знаходиться в центрі міста. Навколо — дзеркала, запах дорогих шампунів, блиск хромованих інструментів і легкий гул фенів. Я тут, тому що моя найкраща подруга, Даша, працює тут перукаркою й уже тиждень благала мене прийти на стрижку.

— Мася, ти не уявляєш, що я зроблю з твоїм волоссям! — каже Даша, крутячи пасмо мого волосся в руках. — Я перетворю тебе на богиню.

— Я не хочу бути богинею, — кажу я. — Я хочу бути собою.

— Бути собою — це нудно, — заявляє вона. — Бути собою — це як їсти борщ без сметани. Можна, але нецікаво.

Даша — неймовірна. Вона висока, струнка, з коротким рожевим волоссям, яке вона пофарбувала сама, і кільцем у носі. Вона завжди одягнена в щось незвичайне — сьогодні це яскраво-зелений светр, що пасує до її очей, і чорні шкіряні штани. Вона — мистецтво. І вона — моя найкраща подруга з першого курсу.

— Ти зустріла когось? — питає вона, беручи ножиці.

— Так, — зізнаюся я. — Його звуть Андрій. Він студент-історик.

— Історик? — вона витріщається на мене в дзеркало. — Ти — філолог. Він — історик. Це ж ідеально!

— Чому?

— Тому що ви обоє любите книжки, — каже вона. — Але він копається в минулому, а ти — у словах. Ви — ідеальна пара.

— Ми ще не пара, — червонію я.

— Ти червонієш, — вона сміється. — Це значить, що ви — пара.

Вона починає стригти. Пасма падають на підлогу, і я відчуваю, як стаю легшою.

— Я хочу, щоб ти була впевненою, — каже Даша. — Упевнена дівчина приваблює впевнених чоловіків.

— А якщо я не впевнена?

— Тоді вдавай, — підморгує вона. — Я завжди вдаю. І це працює.

Я сміюся. Вона — єдина людина, яка змушує мене почуватися легкою.

— А в тебе є хтось? — питаю я.

— Є, — каже вона. — Його звуть Вадим. Він — гітарист. Грає рок.

— Ти — рок-зірка?

— Я — дівчина рок-зірки, — усміхається вона. — Це майже те саме.

— Але гучніше.

— Набагато гучніше, — сміється вона.

Коли вона закінчує, я дивлюся в дзеркало й не впізнаю себе. Моє волосся тепер трохи коротше, з легкою градуйованою довжиною, яка додає об'єму й динаміки. Я виглядаю... стильно. Впевнено.

— Ти — геній, — кажу я.

— Я знаю, — вона обіймає мене. — А тепер — іди підкорювати свого історика.

Я виходжу з салону з новою зачіскою й новим відчуттям себе.

Гоша. Того самого дня. 16:00.

Я сиджу в підвалі, який ми з хлопцями перетворили на репетиційну базу. Тут пахне пилом, старими колонками й молодістю. На стінах — постери з рок-гуртами, на підлозі — купа кабелів і нот.

Переді мною — мої найкращі друзі, Макс і Денис. Ми граємо разом уже два роки, хоча наш гурт досі не має назви. Ми просто граємо. Бо це — те, що ми любимо.

Макс — бас-гітарист. Він високий, блондин, із довгим волоссям, яке він постійно відкидає з обличчя. Він спокійний, урівноважений, говорить мало, але коли говорить — його слухають. Його бас-гітара звучить глибоко й потужно, як він сам.

— Гоша, ти сьогодні розсіяний, — каже Макс, налаштовуючи інструмент. — Що сталося?

— Я закохався, — зізнаюся я.

— О, — каже Денис, відриваючись від своїх барабанів. — Нарешті.

Денис — ударник. Він низький, коренастий, з чорним волоссям, яке завжди стирчить у різні боки. Він говорить голосно й швидко, ніби слова не встигають за його думками. Він — душа нашої компанії, той, хто завжди жартує й ніколи не сумує.

— Розказуй, — каже він, стукаючи паличками по барабанах. — Хто вона?

— Її звуть Катя, — кажу я. — Вона студентка акторського факультету. Вона впала на мене з велосипеда й розбила мою гітару.

— Вона розбила твою гітару?! — витріщається Денис. — Це ж священна річ!

— Я знаю, — зітхаю я. — Але я не міг на неї злитися. Вона просто... інша.

— Інша — це добре чи погано? — питає Макс.

— Я не знаю, — зізнаюся я. — Але я хочу бути поруч.

Макс киває.

— Я розумію. Якщо вона змушує тебе бути собою — це добре.

— А якщо вона змушує мене бути дурнем? — сміюся я.

— Тоді це теж добре, — каже Денис. — Бо дурні закохуються найкраще.

Ми починаємо грати. Спочатку — повільно, пробуючи акорди. Потім — швидше, голосніше. Макс закриває очі, занурюючись у бас. Денис відбиває ритм, і його палички літають, як блискавки.

Я граю на гітарі й відчуваю, як музика наповнює мене. Я забуваю про Катю, про батьків, про університет. Залишаються тільки ноти.

Коли ми закінчуємо, Денис витирає піт із чола.

— Слухай, — каже він. — Нам потрібен виступ.

— Виступ? — перепитую я.

— Так. Ми маємо зіграти десь. Показати себе.

— Нам потрібна назва, — каже Макс.

— І барабанна установка, — додає Денис. — І гроші.

— Грошей немає, — зітхаю я. — Але назву ми можемо придумати.

— Як щодо «Таксі»? — пропонує Денис.

Я завмираю.

— Таксі? Це ж назва маминої книги.

— І що? — каже Денис. — Це ж круто. Таксі — це про рух. Про пригоди. Про людей, які їдуть до своєї мети.

— Моя мама напише на мене книгу, якщо я вкраду назву, — сміюся я.