4

Частина 4. Де перше побачення стає другим, а уроки гітари — третім, і всі починають розуміти, що кохання — це не завжди логічно

Субота. 12:00. Я стою перед дзеркалом уже двадцять хвилин, перебираючи варіанти одягу, ніби збираюся на вручення Оскара, а не на звичайну прогулянку з хлопцем, якого знаю всього тиждень.

— Мася, ти когось чекаєш? — чується голос мами з-за дверей. — Чи ти просто вирішила влаштувати показ мод у своїй кімнаті?

— Мамо, я не можу обрати, — зізнаюся я, відчиняючи двері. — Я виглядаю або занадто святково, або занадто буденно.

Мама заходить у кімнату, сідає на ліжко й дивиться на мене з тією усмішкою, яка означає: «Я все розумію, бо була на твоєму місці».

— Заспокойся, — каже вона. — Він уже бачив тебе без макіяжу, у старому светрі, з розпатланим волоссям. І ти йому сподобалася.

— Але я хочу, щоб він знову побачив мене гарною, — кажу я.

— Ти — гарна завжди, — вона встає, підходить до шафи й дістає светр кольору м'якої лаванди. — Ось. Це — твоє. Ніжне, тепле, не крикливе. Ідеально для прогулянки в парку.

Я вдягаю светр. Він пахне ваніллю — маминим улюбленим запахом. Вона завжди додає краплю ванілі в пральну машину. «Це робить речі затишними», — каже вона. І вона має рацію.

— Дякую, мамо, — кажу я.

— Якщо він не закохається в тебе сьогодні, — каже вона, — він ніколи не закохається.

— Мамо!

— Що? — вона підморгує. — Я просто кажу правду.

Я виходжу з кімнати, але на порозі зупиняюся.

— Мамо, а ти пам'ятаєш своє перше побачення з татом?

Вона завмирає. Потім усміхається — тією усмішкою, яка робить її молодшою на двадцять років.

— Пам'ятаю, — каже вона. — Я пролила сік на його стіл. Він подумав, що я незграбна. Але я була просто закохана.

— І що ти зробила?

— Я не здалася, — каже вона. — Я показала йому, що я — не просто дівчина, яка проливає сік. Я показала йому, що я — та, хто бореться. І він це побачив.

Я киваю.

— Я теж не здамся, — кажу я.

— Я знаю, — каже вона. — Ти — моя дочка.

Мася. 13:00. Парк Шевченка.

Я приходжу на п'ять хвилин раніше. Парк виглядає казково — осіннє листя золотим килимом покриває алеї, сонце пробивається крізь гілки, створюючи мереживо тіней. Я сідаю на лавку, намагаючись не нервувати.

Але я нервую. Ось уже з'явилися метелики в животі — ті самі, про які мама розповідала. «Коли закохуєшся, у животі літають метелики», — казала вона. Я думала, це просто фраза. Але ні. Вони справді літають. Я відчуваю кожного.

Андрій приходить рівно о 13:00. Він у темному пальті, злегка недбалий, але неймовірно гарний. У руках — дві чашки кави. Він простягає мені одну.

— Ти любиш капучино? — питає він.

— Люблю, — кажу я, беручи чашку.

— Я запам'ятав, — каже він. — У кав'ярні ти пила капучино.

— Ти пам'ятаєш такі дрібниці?

— Я пам'ятаю все, що стосується тебе.

Я червонію. Він сідає поруч, і ми деякий час просто дивимося на листя, яке падає з дерев. Тиша — не напружена, а комфортна.

— Я хочу дещо тобі сказати, — починає він.

— Що?

— Я багато думав про нашу зустріч у бібліотеці, — каже він. — І я зрозумів, що ти — не просто дівчина, яка читає книжки.

— А хто я?

— Ти — та, хто хоче писати свої книжки, — каже він. — Ти — та, хто боїться, але робить. І це — найкраще.

Я мовчу. Бо не знаю, що сказати. Він бачить мене. Справжню.

— А ти, — кажу я нарешті, — ти — не просто хлопець, який хоче стати археологом.

— А хто я?

— Ти — той, хто шукає скарби, — кажу я. — І я хочу бути твоїм скарбом.

Він дивиться на мене довго, потім усміхається.

— Ти вже є ним, — каже він.

Гоша. Того самого дня. 15:00.

Я сиджу в парку з гітарою, чекаючи на Катю. Ми маємо провести третій урок. Але, чесно кажучи, я не думаю про уроки. Я думаю про те, як вона сміється. Як її очі стають блакитнішими, коли вона щаслива. Як вона крутить волосся, коли нервує.

Я — закоханий. Я — закоханий по вуха. І це найстрашніше, що могло зі мною статися.

Катя прибігає через десять хвилин. Вона знову з велосипедом. І знову падає. Цього разу — просто переді мною, розкидаючи листя в різні боки.

— Привіт! — вигукує вона, підводячись і відбиваючи пил з джинсів. — Я знову впала!

— Я бачу, — кажу я, стримуючи посмішку.

— Це вже традиція, — каже вона. — Я падаю, коли бачу тебе.

— Тобі треба бути обережнішою, — кажу я.

— Я не хочу бути обережною, — каже вона. — Я хочу бути собою.

І я розумію, що вона — найчесніша людина, яку я зустрічав.

— Сідай, — кажу я, плескаючи поруч на траву. — Сьогодні ми вчитимемо акорди.

Вона сідає поруч. Пахне ваніллю й чимось солодким.

— Ти пахнеш як тістечко, — кажу я.

— Я їла тістечко, — сміється вона. — Я завжди їм тістечка, коли нервую.

— Ти нервуєш?

— Я завжди нервую, коли бачу тебе, — каже вона.

Я завмираю. Вона теж. Ми сидимо, дивимося одне на одного, і я відчуваю, що наш світ звузився до цих двох метрів.

— Катю, — кажу я.

— Що?