3

Частина 3. Де родинна вечеря стає випробуванням, а знайомство — цирком

П'ятниця. 18:30. Я стою перед дзеркалом у своїй кімнаті й намагаюся не збожеволіти. Сьогодні я вперше приведу Андрія додому. На родинну вечерю.

Це не просто вечеря. Це — випробування вогнем, водою й метеоритами. Бо моя родина — це не просто люди. Це — космічний цирк, який ніколи не зупиняється.

— Мася, ти готова? — чується голос мами з-за дверей. — Андрій уже їде?

— Мамо, я готова, — кажу я, хоча всередині все тремтить.

Я обираю сукню — просту, блакитну, яка пасує до моїх очей. Волосся розпускаю — мама каже, що так я виглядаю м'якше. Але я знаю, що вона просто хоче, щоб я сподобалася його родині. Наче вона готує мене до чогось більшого.

— І не хвилюйся, — додає мама. — Ми будемо чемними.

— Ви ніколи не буваєте чемними, — зітхаю я.

— Але ми спробуємо, — чується її усмішка в голосі.

— Ось чого я боялася.

19:00. Дзвінок у двері.

Я біжу відчиняти. Андрій стоїть на порозі з букетом білих троянд. Він сьогодні в темному светрі, злегка недбалий, але неймовірно гарний.

— Це тобі, — каже він, простягаючи квіти.

— Дякую, — я беру букет і відчуваю, як червонію. — Заходь.

Він заходить у дім. І перше, що бачить, — вітальня, де сидить уся моя родина. І всі дивляться на нього, як на інопланетянина, який прилетів на метеориті.

— О! — вигукує тато. — Привіт! Ти, мабуть, Андрій!

Тато підводиться, підходить до нього, потискає руку. Я бачу, як Андрій ледь помітно напружується, але тримається впевнено.

— Так, я Андрій, — каже він. — Дуже приємно познайомитися.

— Взаємно, — каже тато. — Ми чули про тебе багато гарного.

— Тату, — шиплю я. — Ти обіцяв бути чемним.

— Я чемний, — каже він, підморгуючи. — Я навіть не питав його про політику.

— І не треба, — кажу я.

Заходить мама з величезним підносом.

— О, який гарний хлопець! — вигукує вона, дивлячись на Андрія. — Я Марічка, мама Масі. Приємно познайомитися!

— Дуже приємно, — каже Андрій. — Ваша донька багато про вас розповідала.

— Сподіваюся, тільки хороше, — сміється мама.

— Усе хороше, — запевняє він.

— А тепер — сідайте за стіл! — командує мама. — У нас сьогодні борщ!

19:30. Ми сидимо за великим столом. Поруч — моя родина. Навпроти — Андрій. Він тримає ложку й намагається їсти борщ, але я бачу, що він трохи розгублений. Бо навколо нього — Ігор Петрович (мій дідусь), який уже дістав із кишені черговий метеорит і розглядає його, ніби це найцікавіша річ у світі.

— Андрію, — каже Ігор Петрович. — А ви знаєте, що метеорити можуть приносити удачу?

— Я... не знав, — каже Андрій.

— Так-так, — киває дідусь. — Ось цей, наприклад, я знайшов у лісі. Він приніс мені щастя.

— Ігорю Петровичу, — каже мама. — Перестань лякати хлопця.

— Я не лякаю, — ображається дідусь. — Я просто ділюся досвідом.

— Вибачте його, — каже мама. — Він вірить у прибульців.

— Я вірю в космос, — поправляє дідусь. — І це не одне й те саме.

Андрій усміхається. Я бачу, що він не розгублений, а навпаки — зацікавлений.

— Це дуже цікаво, — каже він. — Я теж трохи вірю в космос.

— Правда? — дідусь сяє. — То ми з вами знайдемо спільну мову!

Я видихаю. Поки що все добре.

19:45. Дзвінок у двері знову.

Я підводжуся, але мама випереджає мене.

— Це, мабуть, Гоша зі своєю... подругою, — каже вона з усмішкою.

Вона відчиняє двері. Заходить Гоша. А за ним — Катя.

— Привіт! — вигукує Катя, заходячи в дім, ніби вона тут уже сто разів. — Я Катя! Я подруга Гоші!

Вона зупиняється посеред вітальні, дивиться на всіх, усміхається. Її енергія заповнює кімнату, наче хтось увімкнув світло на повну потужність.

— О, — каже мама. — Приємно познайомитися.

— Взаємно! — каже Катя. — У вас дуже гарний дім! І пахне смачно! Це борщ?

— Так, — каже мама здивовано.

— Я обожнюю борщ! — Катя сідає за стіл. — Моя бабуся теж готує борщ, але в нього завжди багато часнику. А я люблю часник.

— У нас теж є часник, — каже мама.

— Чудово! — Катя бере ложку. — То я спробую!

Усі дивляться на неї. Вона їсть борщ, ніби він найсмачніший на світі.

— Смачно, — каже вона. — Найкращий борщ у моєму житті!

Мама сяє.

— Я навчу тебе готувати, — каже вона.

— Серйозно? — Катя підстрибує. — Я буду вдячна!

Гоша сідає поруч із нею. Він червоний, але не від сорому — від гордості.

— Ти що, привів її без попередження? — шиплю я на нього.

— Вона сама захотіла, — виправдовується він. — Я не міг відмовити.

— Ти міг.

— Але я не захотів.

Я закочую очі.

20:00. Уся родина сидить за столом. Борщ уже майже з'їли, і мама приносить вареники з вишнями.

— Андрію, а що ви плануєте робити після університету? — питає тато.

— Я хочу стати археологом, — каже Андрій. — Їздити в експедиції, шукати стародавні міста.

— Археолог? — Ігор Петрович підводить брову. — Це ж треба копатися в землі!