2

Частина 2. Де Мася закохується в бібліотеку, а Гоша — в катастрофу на двох колесах

Вівторок. 10:30. Бібліотека Київського університету. Моє місце сили. Мій храм. Моя втеча від світу, де всі завжди голосні, швидкі й вимогливі. Бо в бібліотеці тиша говорить голосніше за будь-які слова, а книжки дихають так рівно, що здається — вони живі.

Я сиджу за своїм улюбленим столом у кутку. Звідси видно вхід, але мене майже не видно. Ідеальне місце для спостережень. Я люблю спостерігати за людьми. За тим, як вони ходять, як гортають сторінки, як піднімають брови, коли знаходять щось цікаве. Я вивчаю їх так само, як вивчаю книжки. Бо кожна людина — це історія. Іноді написана на обкладинці, іноді — глибоко всередині.

Але сьогодні я не можу зосередитися.

Тому що він знову тут.

Андрій. Я дізналася його ім'я випадково — побачила на обкладинці книжки, яку він залишив на столі, коли виходив. Піддубний Андрій Олександрович. Студент-історик. Третій курс. А ще він пише нотатки на полях книжок — маленькі, акуратні замітки, які пахнуть деревом і старовиною.

Я сьогодні прийшла на годину раніше, щоб побачити, як він сідає. І я не розчарована. Він з'явився о 10:15, сів на своє місце, дістав книжку про Київську Русь і занурився в неї, ніби світ навколо нього не існував.

І це зачаровує.

Я дивлюся на нього й думаю про те, як ми, люди, обираємо тих, хто нам подобається. Мама казала, що вона закохалася в тата через сік. Буквально — пролитий сік змінив її життя. А що змінить моє?

Може, книжка про Київську Русь? Може, тиша? Може, він просто підніме голову й побачить мене?

Він підводить голову. Наші очі зустрічаються.

Я швидко відводжу погляд і вдаю, що читаю. Але мій палець ковзає по сторінці, не розуміючи жодного слова. У голові — шум, наче хтось увімкнув радіо на повну гучність.

«Ти — дурепа, — кажу я собі. — Ти — Марія Максимівна Коваленко, донька легендарної Марічки й крутого бізнесмена. Ти не червонієш від поглядів незнайомців!»

Але я червонію. І це дратує.

Він підводиться. Бере книжки. І йде прямо до мого столу.

Я завмираю, наче кіт, якого спіймали на гарячому. Комета (наш новий кіт, який народився від Космоса й сусідської кицьки) так само завмирає, коли ми намагаємося його сфотографувати. Але я — не кіт. Я — людина. І я маю поводитися нормально.

— Вибачте, — каже він тихим, хрипкуватим голосом, який проходить крізь мене, наче музика. — Я не хочу заважати. Просто... ви тут сидите вже три дні поспіль.

Я ледь не падаю зі стільця.

— Ви помітили? — питаю я. І голос зрадницьки тремтить.

Він усміхається. І я розумію, що його посмішка — це окремий вид мистецтва. Вона не широка, не криклива. Вона ледь помітна, але в ній є щось справжнє, що змушує вірити, що він не просто говорить, а ділиться частинкою себе.

— Я помічаю все, — каже він. — Це частина моєї професії. Археологи вміють помічати деталі, які інші пропускають.

— Ви археолог?

— Хочу стати, — зізнається він. — Я студент-історик. Андрій Піддубний.

— Марія, — кажу я. — Але всі звуть Мася.

— Мася, — промовляє він, ніби смакує слово. — Гарне ім'я. Ніжне. Звучить, як щось тепле.

Я червонію знову. Боже, скільки можна?

— Що ви читаєте? — питає він, киваючи на мою книжку.

Я дивлюся на обкладинку й хочу провалитися крізь землю. Я тримаю книжку вгору ногами.

— Ой, — видихаю я й перевертаю її. — Це... збірка поезій Ліни Костенко. Я люблю її вірші. Вони болять, але красиво.

— Ви любите поезію? — він сідає навпроти, не питаючи дозволу.

— Люблю, — зізнаюся я. — Я навіть пишу. Але нікому не показую. Бо це... це як показувати свою душу. А я не люблю, коли хтось занадто близько.

— Я розумію, — каже він. — Я теж не люблю, коли хтось занадто близько. Але з книжками — по-іншому. Вони завжди близько, але ніколи не заважають.

Це найкраще, що я чула.

Ми говоримо ще пів години. Про книжки. Про поезію. Про те, як він хоче копатися в землі, шукаючи стародавні міста. Про те, як я хочу писати, але боюся, що в мене нічого не вийде.

— Як ти дізнався, що хочеш бути археологом? — питаю я.

— Коли мені було десять, я знайшов у дворі стару монету, — розповідає він. — Я вирішив, що це скарб. Тримав її під подушкою, думав, що вона магічна. А потім дізнався, що це просто радянська копійка. Але відчуття... воно залишилося.

Я слухаю й думаю, що моя мама мала рацію. Вона завжди казала: «Коли зустрінеш свого, ти зрозумієш це одразу. Не тому, що він ідеальний. А тому, що поруч із ним ти стаєш собою».

Я не знаю, чи Андрій — мій «свій». Але я знаю, що поруч із ним я не хочу вдавати.

— Може, вип'ємо кави? — питає він.

— Зараз?

— Так. Якщо ви не зайняті.

Я дивлюся на книжку, яку так і не прочитала.

— Я не зайнята, — кажу я. — Я просто вдавала.

Він сміється. І я розумію, що це — початок чогось важливого.

Гоша. Того самого дня. 14:30.

Я йду через парк, тримаючи гітару за спиною. Це моя третя гітара. Першу розбив тато, коли випадково на неї сів. Другу — я сам, коли намагався повторити акорди з відео на YouTube. Третю я купив за свої гроші, які заробив, граючи на вулиці. І вона — моя гордість.

Сонце світить, вітер грає листям, і я почуваюся майже щасливим.