Книга ll частина 1 продовження

Частина 1. Де Мася вперше бачить його, а Гоша зустрічає кохану

Понеділок. 8:15. Я стояла біля дверей університету, тримаючи в руках книжку, яку взяла в бібліотеці, й думала про те, як швидко летить час. Здається, тільки вчора я була маленькою дівчинкою, яка бігала за Космосом у саду, а сьогодні я — студентка філологічного факультету, яка мріє стати письменницею.

— Мася! — почула я знайомий голос.

Я обернулася. До мене біг мій молодший брат Ігор. Він завжди запізнювався, завжди усміхнений і завжди з гітарою за спиною.

— Гоша, ти знову спізнюєшся, — сказала я.

— Я не спізнююся, — заперечив він. — Я прибуваю з артистичним запізненням.

— Це звучить як виправдання.

— Це звучить як стиль, — він підморгнув.

Я закотила очі, але всередині всміхнулася. Гоша був моїм найкращим другом, хоча іноді він мене дратував до межі. Але без нього я не уявляла свого життя.

— Я сьогодні в бібліотеку, — сказала я. — У мене курсовий проєкт.

— Книжки, книжки, книжки... — він похитав головою. — Коли ти вже напишеш свою власну?

— Напишу, — відповіла я. — Коли знайду натхнення.

— Я дам тобі натхнення, — він посміхнувся. — Пограю тобі на гітарі.

— Ти граєш на гітарі, і я хочу заритися в книжки.

— Жорстоко, — він приклав руку до серця.

Але я побачила, як він дивиться в бік парку — там стояла дівчина з блакитними очима, яка сміялася, тримаючи велосипед. Гоша завмер.

— Хто це? — запитала я.

— Не знаю, — відповів він, не відриваючи погляду. — Але вона гарна.

— О, ні, — зітхнула я. — Знову.

— Що «знову»?

— Ти закохався в першу секунду.

— Я не закохався, — заперечив він. — Я просто... помітив.

— Гоша, ти червонієш.

— Я не червонію!

— Ти червонієш, як мама.

Він закотив очі, але його щоки справді палали.

— Я піду, — сказав він. — У мене лекція.

— Ти ж казав, що в тебе немає лекцій.

— Тепер є.

Він пішов, а я залишилася стояти, дивлячись на нього. Мій брат — закоханий. Якщо це правда, то він зробить із цього катастрофу.

— Боже, — прошепотіла я. — Він — тато в молодості. А я — мама.

Я відвернулася й пішла до бібліотеки.

---

Бібліотека була моїм храмом. Запах паперу, тиша, тисячі книжок, які чекали, щоб їх відкрили. Я любила це місце більше, ніж будь-який інший куточок університету.

Я знайшла свій улюблений столик у кутку, розклала книжки. Але коли я підняла голову, я побачила його.

Він сидів навпроти, за сусіднім столом. Високий, темноволосий, із серйозними очима. Він гортав старий фоліант, і його пальці торкалися сторінок так обережно, ніби вони були зроблені зі скла.

Я завмерла.

Він мене не бачив. Він був занурений у книжку так глибоко, що, здавалося, світ навколо нього не існував.

Я не знала, чому дивилася на нього. Але я не могла відвести погляд.

Він підвів голову. Наші очі зустрілися.

Я відвела погляд. Удала, що читаю.

Але моє серце калатало так сильно, що, здавалося, це чує вся бібліотека.

«Ні, — подумала я. — Не треба. Я — не мама».

Але Всесвіт, здається, мав власний намір.