53

Частина 53. Де нічне місто стає сценою, а пригоди — найкращими ліками від буденності

Субота. 21:00. Ми виходимо з ресторану, тримаючись за руки. Вечір удався — смачна вечеря, келих вина, тепло, яке ми давно не відчували удвох. Але повертатися додому ще не хочеться.

— Може, прогуляємося? — пропонує Максим.

— По нічному Києву? — перепитую я. — А як же Мася?

— Мася з Марією Іванівною та котами, — каже він. — Їй добре. А ми маємо право на трохи романтики. І пригод.

Я дивлюся на нього, на вогні міста, які відбиваються в його очах, і погоджуюся.

— Добре. Але якщо ми втрапимо в якусь халепу, я скажу, що це ти винен.

— Звісно, — усміхається він. — Я завжди винен.

Ми йдемо в бік Хрещатика. Нічний Київ — це окремий всесвіт. Вогні, люди, сміх, запах кави й смажених каштанів, які продають з лотків. Я зупиняюся біля одного з них.

— Хочеш? — питає Максим.

— Хочу, — кажу я. — Давно не їла каштанів.

Він купує дві порції, ми йдемо далі, їмо гарячі каштани, які пахнуть осінню. Я обпікаю пальці, але не зважаю.

— Ти завжди обпікаєшся, — зауважує він.

— Це частина мого шарму, — кажу я.

— Так і є, — він усміхається.

21:30. Ми підходимо до Майдану Незалежності. Вогні, що відбиваються в склі, люди, які гуляють, музика, що лунає з динаміків. Я зупиняюся, дивлюся на все це, і відчуваю, як на душі стає легко.

— Ти пам'ятаєш, коли ми вперше вийшли разом? — питає він.

— Пам'ятаю, — кажу я. — Ти вів мене в італійський ресторанчик, і я боялася, що проллю щось.

— Ти пролила, — сміється він. — Але я вже закохався.

— Ти тоді ще не закохався, — заперечую я. — Ти просто був ввічливий.

— Марічко, я ввічливий з усіма, — каже він. — Але з тобою я хотів бути іншим. Теплішим. Справжнішим.

Я червонію. Він помічає.

— Ти все ще червонієш.

— Я завжди червонітиму, — кажу я. — Звикай.

Він обіймає мене за плечі, і ми йдемо далі.

22:00. Ми натрапляємо на вуличних музикантів. Двоє хлопців грають на гітарах, співають щось веселе, сучасне. Навколо них — натовп, який підспівує.

— Хочеш потанцювати? — питає Максим.

— Тут? — я озираюся на людей. — На вулиці?

— А чому ні? — він простягає руку. — Ти ж любиш танцювати.

Я беру його руку. Він притягає мене до себе, і ми починаємо танцювати просто посеред вулиці, під музику, яку грають незнайомі хлопці. Люди навколо посміхаються, хтось плескає, хтось підспівує.

Я кружляю, сміюся, відчуваю, як вітер грає моїм волоссям. Максим тримає мене, не відпускає.

— Ти — божевільна, — каже він.

— Але ти мене любиш, — кажу я.

— Люблю, — підтверджує він.

Ми танцюємо, поки музика не замовкає. Люди плескають, хтось кричить «браво!». Я кланяюся, ніби я справжня артистка, і чую, як Максим сміється.

22:30. Ми заходимо в атракціон — тир. Я ніколи не влучала в цілі, але сьогодні мені хочеться спробувати.

— Я тебе переможу, — кажу я, беручи гвинтівку.

— Ти ніколи не тримала зброї в руках, — зауважує він.

— Це не зброя, — кажу я. — Це іграшка.

Я цілюсь, стріляю. Мимо.

— Я не влучила, — кажу я.

— Я бачу, — сміється він.

Я стріляю знову. Мимо.

— Це гвинтівка крива, — кажу я.

— Звісно, — він підходить до мене, стає позаду, бере мої руки в свої. — Ось так. Цілься трохи вище. І не дихай.

Я відчуваю його тепло, його подих на своїй щоці, і забуваю, що треба цілитися.

— Я не можу сконцентруватися, — кажу я.

— Чому?

— Бо ти стоїш занадто близько.

Він усміхається, але не відходить. Я стріляю — і влучаю! Кулька збиває іграшкову тарілку.

— Я зробила це! — кричу я.

— Ти зробила це, — підтверджує він.

Я отримую приз — маленького плюшевого котика.

— Космос! — вигукую я. — Я виграла Космоса!

— У тебе вдома є справжній Космос, — нагадує він.

— Цей — на згадку, — кажу я.

Я притискаю котика до себе, і ми виходимо з тиру.

23:00. Ми проходимо повз вуличного ілюзіоніста. Він показує фокуси з картами, кульками, стрічками. Навколо нього — купка глядачів. Ми зупиняємося.

— Хочете побачити магію? — питає ілюзіоніст, дивлячись на мене.

— Дуже хочу, — кажу я.

Він підходить до мене, дістає з кишені монетку, показує мені, потім — ховає її, і вона з'являється в моїй руці. Я здивовано дивлюся на монетку.

— Як ви це зробили? — питаю я.

— Магія, — усміхається він.

— Марічко, це просто фокус, — каже Максим.

— Це магія, — поправляю я. — Я вірю в магію.

Ілюзіоніст посміхається, дарує мені кульку з гелієм у формі зірки.

— Це вам, — каже він. — За те, що вірите.

Я вдячно киваю, і ми йдемо далі. Я тримаю кульку-зірку й маленького плюшевого котика.

— Ти збираєш колекцію, — зауважує Максим.

— Я збираю спогади, — кажу я. — Це важливіше.

23:30. Ми сідаємо на лавку в парку. Навколо — тихо, тільки шелест листя й далекі звуки міста. Я дивлюся на небо, на зірки, які ледь видно через вогні мегаполіса.