Епілог

 Де родина дізнається про нового пасажира, а таксі рушає далі

Неділя. 11:00. Ми сидимо у вітальні. Усі в зборі: мої батьки, Ігор Петрович, Ліза з Такеші, Оксана, Андрій, Марія Іванівна, Остап, Надя. Навіть коти — Бармалей і Космос — зайняли свої звичні місця: Космос на дивані, Бармалей на підвіконні.

Мася бігає між дорослими, хапає всіх за руки, сміється. Вона вже впевнено ходить, майже бігає, і не дає спокою нікому.

— Мася, йди до бабусі! — кличе мама.

Мася підбігає до неї, обіймає, потім — тікає до Ігоря Петровича.

— А до дідуся? — питає він.

— Дідусь! — кричить Мася й кидається до нього.

— Вона любить мене більше! — тріумфує Ігор Петрович.

— Вона просто бігає, — зітхає мама. — Вона всіх любить.

— Але дідуся — більше! — наполягає він.

Я дивлюся на цю сцену й усміхаюся. Моя родина. Моя дивна, смішна, космічна родина.

— Я хочу дещо сказати, — кажу я, підводячись.

Усі повертаються до мене.

— Що? — питає Ліза. — Ти знову щось пролила?

— Ні, — сміюся я. — Я хочу сказати, що... у нас буде ще одна дитина.

Тиша. Абсолютна тиша. Навіть Мася зупиняється й дивиться на мене.

А потім — вибух.

— Що?! — кричить мама.

— О боже! — вигукує Ліза.

— Я знову стану дідусем! — реве Ігор Петрович, підкидаючи вгору черговий метеорит (який він завжди носить із собою).

— Я стану бабусею вдруге! — додає мама, обіймаючи мене.

— Ти серйозно? — питає Оксана, підбігаючи до мене.

— Серйозно, — кажу я. — Ми з Максимом хотіли зробити сюрприз.

— Ви зробили! — сміється Ліза. — Я в шоці!

— Я в захваті! — вигукує Ігор Петрович. — Я вже знаю, який подарунок приготувати!

— Тільки не метеорит, — каже Максим.

— А чому ні? — ображається Ігор Петрович. — Метеорити — це класика!

— У нас уже є колекція, — зітхає Максим.

— Цей буде особливий! — запевняє Ігор Петрович. — Він з Марса! Ну, або з Венери...

— Як завжди, — сміється Ліза.

12:00. Усі обіймають нас, вітають. Мася підбігає до мене, торкається мого живота й питає:

— Ма-ма, там ди-ти-на?

— Так, — кажу я. — Там дитина.

— Я бу-ду се-строю? — питає вона.

— Так, — усміхаюся я. — Ти будеш сестрою.

— Я хо-чу бра-та! — заявляє вона.

— А якщо буде сестра? — питає Максим.

— То я хо-чу се-стру, — каже вона.

— Вона — дипломат, — сміється Ліза.

— Вона — моя онука, — з гордістю каже мама.

13:00. Остап приносить святковий обід. На столі — все, що ми любимо: борщ, деруни, вареники з вишнями, качка з яблуками, медовий торт.

— За нову родину! — підносить келих Максим.

— За Мася й майбутню дитину! — додає Ліза.

— За нас! — підхоплюю я.

Ми п'ємо, їмо, сміємося. Розповідаємо історії про те, як ми познайомилися, як пролили сік, як танцювали гопака, як Андрій падав у басейн.

— Я більше не падаю в басейн, — каже Андрій.

— Ти падав учора, — нагадує Оксана.

— Це було випадково, — виправдовується він.

— Ти завжди падаєш випадково, — сміється Ліза.

— Але я встаю, — каже Андрій. — І це — головне.

— Так, — підтверджую я. — Головне — вставати.

14:00. Ми виходимо в сад. Мася бігає за Космосом, намагається його спіймати, але він тікає.

— Ко-ко, стій! — кричить вона.

Космос не слухається. Він сідає на траву й дивиться на неї зверхньо.

— Він дражнить її, — каже Максим.

— Він навчає її терпінню, — сміюся я.

— Він навчає її, хто тут головний, — додає Ліза.

Бармалей сидить на лавці й спостерігає за всім цим хаосом із королівською зверхністю. Він ніби каже: «Я — головний. Вони просто не знають».

15:00. Усі сідають навколо великого столу в саду. Сонце світить, вітер грає листям, десь співають птахи.

— Я хочу випити за майбутнє, — каже Ігор Петрович. — За нову дитину. За нашу родину. За Всесвіт, який зводить нас.

— За Всесвіт, — підхоплюють усі.

Ми п'ємо.

— Ти знаєш, — каже Максим, нахиляючись до мене. — Я ніколи не думав, що буду таким  щасливим.

— Я теж, — кажу я. — Я думала, що моє життя — це робота, квартира, самотність. А виявилося... що це таксі на двох.

— Яке постійно підбирає нових пасажирів, — усміхається він.

— І це — найкраща поїздка, — кажу я.

Він цілує мене. Усі плескають.

— Ой, — каже Ліза. — Ви такі милі, що я зараз заплачу.

— Не плач, — сміється Оксана. — Ти зіпсуєш макіяж.

— Я вже зіпсувала, — зітхає Ліза.

17:00. Гості починають розходитися. Мася вже втомилася, лежить у мене на руках, засинає.

— Яка ж вона гарна, — каже мама, цілуючи Масю в лоба. — Як ти, Марічко.

— Вона гарніша, — кажу я.

— Ні, — заперечує мама. — Вона — як ти.

— А я — як ти, — кажу я.

— А я — як моя мама, — усміхається вона.

— А я — як Всесвіт, — додає Ігор Петрович. — Тому що я — космічний.