52

Частина 52. Де молоді святкують перемоги, а телефон стає головним героєм

П'ятниця. 19:00. Я стою перед дзеркалом у нашій спальні й намагаюся пригадати, коли востаннє фарбувалася для виходу в ресторан. Здається, це було до вагітності. До Мася. До всього, що змінило наше життя.

— Марічко, ти готова? — чується голос Максима з коридору.

— Майже, — кажу я, поправляючи сукню.

Я обрала темно-синю, оксамитову — ту саму, яку купила для зустрічі з Лізою в готелі. Вона пам'ятає про все. Про мої перемоги. Про мої падіння. Про те, як я виросла.

Я наношу легкий макіяж, збираю волосся в недбалий пучок, залишаючи кілька пасом, що випадають. Парфум — ванільний, який він подарував мені на день народження. Я готова.

Я виходжу в коридор. Максим стоїть біля дверей у темному костюмі, без краватки, із легким запахом дорогого одеколону. Коли він бачить мене, його погляд змінюється — стає теплим, глибоким.

— Ти... — він замовкає, шукаючи слова. — Ти неймовірна.

— Я знаю, — усміхаюся я. — Але ти теж непогано виглядаєш.

Він підходить до мене, бере за руку.

— Я скучив за тобою, — каже він.

— Ми ж бачимося щодня, — сміюся я.

— Я скучив за тобою такою, — він проводить пальцем по моїй щоці. — За тобою, яка не думає про пелюшки, пюре й графік сну.

— Я завжди думаю про пелюшки, — кажу я. — Це частина мене.

— Сьогодні — ні, — він цілує мою руку. — Сьогодні — тільки ми.

Я відчуваю, як усередині розливається тепло. Він правий. Сьогодні — тільки ми.

19:30. Ми приїжджаємо в невеликий італійський ресторанчик, який колись був нашим таємним місцем. Ті самі свічки, ті самі дерев'яні столи, той самий джаз, що грає десь у колонках.

— Пам'ятаєш? — питає Максим, коли ми сідаємо.

— Пам'ятаю, — кажу я. — Тут ми вперше поговорили не про роботу.

— Тут я вперше зрозумів, що закохався, — каже він.

— Серйозно?

— Серйозно, — він бере мою руку. — Ти їла салат і червоніла, коли я дивився на тебе.

— Я завжди червонію, — сміюся я.

— І це — моє улюблене, — каже він.

Офіціант приносить меню. Ми замовляємо пасту, вино й десерт. Говоримо про все, крім роботи й Мася. Про те, як ми познайомилися, про сік, про бал, про коти, про те, як усе змінилося.

— Я ніколи не думав, що буду таким щасливим, — каже Максим, коли ми чекаємо на десерт. — Я думав, що бізнес — це моє життя. А виявилося, що життя — це ти.

— І Мася, — додаю я.

— І Мася, — погоджується він. — Але ти — головна.

Я червонію. Він усміхається.

— Ти все ще червонієш.

— Я завжди червонітиму, — кажу я. — Це частина мене.

— І це — моє улюблене, — повторює він.

Ми п'ємо вино, сміємося, говоримо про майбутнє. Про те, як Мася росте, як вона вчиться говорити, як вона обожнює котів. Про те, що ми хочемо ще одну дитину. Про те, що я хочу написати книгу про нашу історію.

— Я напишу про нас, — кажу я. — Про сік, про костюм, про котиків, про все.

— Я буду твоїм першим читачем, — каже він.

— Ти будеш моїм першим критиком, — сміюся я.

— Я буду твоїм найбільшим фанатом, — поправляє він.

І в цей момент мій телефон дзвонить.

Я дивлюся на екран. Марія Іванівна.

— Пробач, — кажу я, піднімаючи слухавку. — Алло?

— Пані Марічко, — чується голос Марії Іванівни. — Мася прокинулася й плаче. Я спробувала її заспокоїти, але вона хоче до вас.

— Дай їй пустушку, — кажу я. — І погладь Космоса, він її заспокоює.

— Я спробувала, — каже Марія Іванівна. — Вона не хоче. Вона хоче вас.

Я чую, як Мася плаче в слухавку, і моє серце стискається.

— Я зараз приїду, — кажу я.

— Не треба, — каже Максим. — Я заспокою її по телефону.

Він бере в мене телефон.

— Маріє Іванівно, поставте телефон біля Мася, — каже він. — Я заспіваю їй.

Він починає співати колискову — тихо, ніжно, злегка фальшиво. І через кілька хвилин плач стихає.

— Вона заспокоїлася, — каже Марія Іванівна. — Вона спить.

— Дякую, — каже Максим, передаючи мені телефон.

— Ти заспівав їй колискову, — кажу я здивовано.

— Я вчуся, — усміхається він. — Я — тато.

Я дивлюся на нього з любов'ю.

— Ти — найкращий тато у світі.

— Я знаю, — каже він. — Але ти — найкраща мама.

Ми сміємося, але через десять хвилин мій телефон знову дзвонить. Тепер — моя мама.

— Марічко, — каже вона. — Я хвилююся за Мася. Як вона? Чи не плаче? Чи не голодна?

— Мамо, усе добре, — кажу я. — Вона спить.

— А ви де?

— Ми в ресторані.

— У ресторані? — мама обурена. — А Мася сама?

— Із Марією Іванівною, — кажу я. — І з котами.

— Я приїду до вас, — каже мама. — Я посиджу з нею.

— Мамо, не треба, — кажу я. — Усе добре.

— Я все одно приїду, — каже вона й кладе слухавку.

Я дивлюся на телефон, потім на Максима.

— Мама приїжджає.

— Я чув, — він зітхає. — Вона хвилюється.

— Вона завжди хвилюється, — кажу я. — Це — бабуся.