50

Частина 50. Де бабусі й дідусі оголошують війну, а Мася обирає... кота

Субота. 11:00. Я сиджу на кухні з чашкою кави, спостерігаючи за Масею, яка сидить у своєму дитячому стільчику й захоплено розглядає іграшкового метеорита, якого їй подарував Ігор Петрович. Вона крутить його в руках, сміється беззубим ротом і щось белькоче своєю дитячою мовою.

Усе спокійно. Навіть занадто.

Аж раптом у дверях з'являються мої батьки з величезними пакетами.

— Мася! — кричить мама ще з порогу. — Бабуся прийшла! Я принесла тобі подарунки!

За ними заходить Ігор Петрович. У нього в руках — ще один метеорит (уже третій, якщо рахувати) і величезний плюшевий інопланетянин.

— Мася! — гукає він. — Дідусь прийшов! Дивись, кого я тобі приніс!

Мася дивиться то на одного, то на іншого, і її обличчя стає здивованим.

— О, — кажу я. — Почалося.

11:15. Моя мама бере Мася на руки й починає її цілувати.

— Яка ж ти в мене гарна! — примовляє вона. — Як я скучила! Ти любиш бабусю?

Мася сміється, тягне ручки до маминого волосся.

— Вона любить мене! — тріумфує мама.

— Ще нічого не вирішено, — каже Ігор Петрович, обережно забираючи Мася в мами. — Вона любить свого дідуся! Бо дідусь приносить їй метеорити!

Він підносить до неї метеорит. Мася хапає його, починає розглядати й знову сміється.

— Бачите? — каже Ігор Петрович. — Вона обрала метеорит. А отже — дідуся.

— Вона обрала не метеорит, а блискучу іграшку, — парирує мама. — Вона ще маленька, вона не розуміє.

— Вона все розуміє! — заперечує Ігор Петрович. — Вона — моя внучка! У неї космічний інтелект!

— У неї інтелект моєї дочки! — каже мама. — А отже — вона любить бабусю!

— Я вам зараз доведу! — Ігор Петрович бере Мася на руки й починає гойдати. — Мася, хто тебе любить? Дідусь!

Мася дивиться на нього, потім — на мою маму, яка стоїть із ображеним обличчям. Вона простягає ручки до мами.

— Бачите? — тріумфує мама. — Вона хоче до мене!

— Вона просто втомилася від гойдання! — каже Ігор Петрович.

Я сиджу, п'ю каву й спостерігаю за цим театром.

— Вони сваряться через Масю, — кажу я Максиму, який заходить на кухню.

— Я бачу, — він усміхається. — Це мило.

— Це смішно, — кажу я. — Вони як діти.

12:00. Мама й Ігор Петрович вирішують влаштувати змагання. Хто нагодує Масю швидше.

— Я приготувала пюре! — каже мама, дістаючи баночку. — Домашнє! З кабачків і моркви! Усе натуральне!

— А я приніс спеціальну дитячу кашу з космічними зірочками! — каже Ігор Петрович. — Вона збільшує інтелект!

— Збільшує інтелект? — мама витріщається. — Це просто каша!

— Це — космічна каша! — запевняє Ігор Петрович.

Вони сідають по обидва боки від Мася, кожен тримає свою ложку.

— Ну, давай, Мася, — каже мама. — Пробуй бабусине пюре.

Мася відкриває рота, мама годує її. Вона їсть із задоволенням.

— Вона обрала мене! — тріумфує мама.

— Вона просто голодна! — каже Ігор Петрович. — Мася, спробуй дідусеву кашу!

Він годує Мася. Вона їсть із тим самим задоволенням.

— Вона обрала обох! — каже Максим. — Вона — дипломат.

— Вона — моя онука! — кажуть мама й Ігор Петрович одночасно й дивляться одне на одного з викликом.

13:00. Починається нова битва — хто заколисає Мася першим.

— Я знаю колискову, яку співала Марічці! — каже мама. — Вона завжди допомагала!

— А я знаю космічну колискову, яку співав своїй дружині! — каже Ігор Петрович. — Вона діє безвідмовно!

Вони починають співати одночасно. Мася дивиться на них із подивом, потім починає плакати.

— Ви її налякали! — кажу я.

— Ми не налякали, — виправдовується мама. — Ми просто... заспокоювали.

— Ви співали в різних тональностях, — сміється Максим. — Вона не знала, кого слухати.

Мася плаче голосніше. Я беру її на руки, притискаю до себе. Вона заспокоюється за секунду.

— Вона хоче до мами, — кажу я.

Мама й Ігор Петрович дивляться на мене з повагою й легким розчаруванням.

— Ти — щасливиця, — каже мама.

— Я знаю, — усміхаюся я.

14:00. Космос заходить у вітальню. Він сідає посеред кімнати, дивиться на всіх своїми зеленими очима й нявкає.

— О, — каже Ігор Петрович. — Це ж Космос! Він теж хоче взяти участь!

Космос підходить до Мася, треться об її ніжки. Вона сміється, тягне ручки до нього.

— Вона любить кота! — вигукує мама.

— Вона любить Космоса! — підхоплює Ігор Петрович.

— Коти не можуть бути улюбленцями в конкурсі! — каже мама.

— Чому ні? — обурюється Ігор Петрович. — Він — частина родини!

Вони починають сперечатися, хто важливіший — бабуся, дідусь чи кіт.

Я дивлюся на них, на Мася, яка сміється, гладячи Космоса, і відчуваю, що це — найкращий день.

— Я думаю, — кажу я, — що Мася любить усіх. І це — нормально.

Мама й Ігор Петрович замовкають, дивляться на мене.

— Ти маєш рацію, — каже мама.

— Так, — додає Ігор Петрович. — Вона любить усіх. Навіть кота.