49

Частина 49.Де друга спроба стає успішною, а команда — найкращою підтримкою

Вівторок. 8:00. Я прокидаюся з новим відчуттям. Учорашній день був провальним, але я не здалася. Я — Марічка. Я падала сотні разів. І завжди піднімалася.

Я підходжу до дзеркала, дивлюся на своє відображення. Темні кола під очима ще тут, але в погляді — рішучість.

— Ти впораєшся, — кажу я собі. — Ти впораєшся.

8:30. Я сідаю за ноутбук. Переді мною — список завдань, які я розбила на маленькі кроки, як порадив Максим. Перший крок: відповісти на листи. Другий: знайти документи. Третій: надіслати правильну пропозицію. Четвертий: зателефонувати клієнту й вибачитися за вчорашню помилку.

Я починаю з листів. Пишу коротко, чітко, без паніки. Відправляю. Другий крок — знаходжу документи. Вони були в папці «Архів», яку я чомусь не помітила вчора. Третій крок — надсилаю правильну пропозицію. Перевіряю тричі, перш ніж натиснути «відправити».

Четвертий крок — найважчий. Я набираю номер клієнта.

— Добрий день, — кажу я, намагаючись, щоб голос звучав впевнено. — Це Марічка Коваленко з «Авангард Капітал». Я хотіла б вибачитися за вчорашню помилку. Я надіслала неправильний файл, але зараз я надіслала правильний. Сподіваюся, це не завадило вашій роботі.

— О, Марічко, — чується голос з іншого боку. — Не хвилюйтеся. Ми всі помиляємося. Дякую, що виправили.

Я видихаю.

— Дякую за розуміння.

Я кладу слухавку й відчуваю, як напруга відпускає. Я зробила це. Я виправила помилку. Я не зламалася.

10:00. У двері стукають. Заходить Ліза з величезним букетом квітів.

— Я чула, що в тебе був важкий день, — каже вона. — Тому я принесла тобі підтримку.

— Дякую, — кажу я, беручи квіти. — Але звідки ти знаєш?

— Максим сказав, — вона сідає на стілець. — Він хвилювався за тебе.

— Він завжди хвилюється, — зітхаю я.

— Це тому, що він любить тебе, — каже Ліза. — А тепер — розказуй. Що сталося?

Я розповідаю. Про помилки, про паніку, про сльози, про те, як я ледь не здалася.

— Марічко, — каже Ліза, коли я закінчую. — Ти — героїня.

— Я? — я здивована.

— Так, — вона бере мою руку. — Ти впала й піднялася. Ти не здалася. Ти виправила помилку. Це — героїзм.

Я посміхаюся.

— Я просто хотіла довести, що можу.

— Ти вже довела, — каже вона. — І не тільки собі. Усім.

11:30. До мене приєднується Оксана. Вона принесла каву й тістечка.

— Я чула, що в тебе був важкий день, — каже вона. — Тому я принесла солодке.

— Ви всі такі турботливі, — кажу я.

— Ми — команда, — усміхається Оксана. — І ми завжди поруч.

Ми сидимо втрьох, п'ємо каву, сміємося. Ліза розповідає про Такеші, Оксана — про Андрія, який знову кудись упав (цього разу — з велосипеда). Я слухаю, сміюся й відчуваю, як усередині стає тепліше.

13:00. Я повертаюся до роботи. Але тепер я не сама. Ліза й Оксана допомагають мені: Ліза — з організацією, Оксана — з презентацією. Ми працюємо разом, як справжня команда.

— Тримай, — каже Ліза, передаючи мені файл. — Я вже перевірила. Усе правильно.

— Дякую, — кажу я. — Я не знаю, що б я робила без вас.

— Ти б усе зробила сама, — каже Оксана. — Але з нами — швидше.

Я сміюся.

— Ви — найкращі.

— Ми знаємо, — сміються вони.

16:00. Я надсилаю готовий проєкт. Усе перевірено, усе правильно. Я дивлюся на екран і відчуваю неймовірне полегшення.

Я зробила це. Я впоралася.

Мені дзвонить клієнт.

— Марічко, — каже він. — Ми отримали ваш проєкт. Усе чудово. Дякую за роботу.

— Дякую вам, — кажу я, і сльози виступають на очах. — Я дуже рада, що вам сподобалося.

Я кладу слухавку й дивлюся на Лізу й Оксану.

— Ми зробили це, — кажу я.

— Ми зробили це, — повторюють вони.

Ми обіймаємося, сміємося, танцюємо по кімнаті. Мася прокидається й дивиться на нас здивовано, але потім теж усміхається.

18:00. Приходить Максим. Він бачить нас, квіти, тістечка, наші щасливі обличчя.

— Виглядає, у вас усе добре, — каже він.

— Ми перемогли! — кричить Оксана.

— Ми перемогли, — підтверджую я.

Він підходить до мене, обіймає.

— Я пишаюся тобою, — каже він. — Ти — неймовірна.

— Я знаю, — усміхаюся я. — Але без них я б не впоралася.

Він дивиться на Лізу й Оксану.

— Дякую вам, — каже він.

— Ми — команда, — каже Ліза. — Ми завжди поруч.

20:00. Усі розходяться. Я залишаюся з Максимом і Масею. Я тримаю Мася на руках, вона засинає.

— Як ти себе почуваєш? — питає Максим.

— Я щаслива, — кажу я. — Я впоралася.

— Ти впоралася, — повторює він.

Я дивлюся на нього, на Мася, на кімнату, яка стала моїм робочим простором. І я розумію: я можу бути мамою, дружиною й професіоналкою. Я можу все.

— Я хочу продовжувати, — кажу я. — Я хочу працювати далі.

— Я знаю, — він усміхається. — І я підтримаю тебе.

— Дякую, — кажу я.

— Завжди, — відповідає він.

Я притискаю Мася до себе, дивлюся на Максима, і в моїй голові — нові плани, нові ідеї, нові мрії. Я — Марічка. Я — мама. Я — дружина. Я — професіоналка.