48

Частина 48. Де перший проєкт стає випробуванням, а невдача — найкращим уроком

Понеділок. 9:00. Я сиджу за своїм робочим столом (який ми облаштували в спальні, щоб бути поруч із Масею), і відчуваю, як усередині тремтить хвилювання. Сьогодні — мій перший робочий день після пологів. Перший проєкт. Перший крок до повернення до життя.

Переді мною — ноутбук, чашка кави (гаряча, нарешті!), список завдань і план, який я складала три дні. Я готова.

— Ти впевнена? — питає Максим, заходячи в кімнату з Масею на руках. Вона смокче пустушку й дивиться на мене великими очима.

— Я впевнена, — кажу я. — Іди, працюй. Я впораюся.

Він цілує мене в лоб, кладе Мася в кроватку поруч зі мною й виходить.

Я залишаюся сама. Із ноутбуком, кавою й відчуттям, що я нарешті повертаюся до себе.

9:30. Я починаю. Проєкт — організація невеликої корпоративної події для компанії, яка співпрацює з «Авангард Капітал». Нічого складного: зустріч партнерів, презентація, фуршет. Я робила таке сотні разів до пологів.

Але зараз усе інакше.

Я намагаюся зосередитися, але Мася починає вередувати. Я беру її на руки, гойдаю, вона заспокоюється. Кладу назад — вона знову плаче. Я беру знову. Так триває пів години.

Я відчуваю, як роздратування піднімається всередині. Я не можу працювати. Я не можу думати. Я не можу бути тією Марічкою, якою була колись.

— Ну ж бо, — кажу я Масі. — Давай, засни. Мамі треба працювати.

Мася дивиться на мене й усміхається. Беззубою, щасливою усмішкою. І я тану.

Але через п'ять хвилин вона знову плаче.

11:00. Я встигаю відповісти тільки на три листи. Три. За півтори години. Я дивлюся на екран, і мені здається, що я провалююся.

Дзвонить клієнт.

— Марічко, — чується голос з іншого боку. — Ви надіслали нам пропозицію?

— Я... зараз, — кажу я. — Я зараз надішлю.

Я кладу слухавку, намагаюся знайти файл. Його немає. Я не зберегла його вчора. Я шукаю його пів години, але не знаходжу.

— Ні, — шепочу я. — Ні, ні, ні.

Я пишу нову пропозицію з нуля. Але пальці не слухаються, у голові — туман. Я роблю помилку за помилкою. Коли я нарешті надсилаю листа, я розумію, що прикріпила неправильний файл.

— Ні! — я майже кричу.

Мася прокидається й починає плакати. Я беру її на руки, намагаюся заспокоїти, але сама ледве стримую сльози.

13:00. Максим заходить у кімнату з обідом. Він бачить мене: розпатлану, із заплаканим обличчям, із Масею на руках, яка теж плаче.

— Марічко... — він ставить тарілку на стіл. — Що сталося?

— Я не можу, — кажу я, і сльози нарешті вириваються назовні. — Я не можу працювати. Я не можу думати. Я не можу бути тією, ким була.

Він сідає поруч, бере Мася в себе, притискає до грудей. Вона заспокоюється майже миттєво.

— Ти втомилася, — каже він.

— Я не втомилася, — кажу я. — Я просто... я не впоралася. Я надіслала неправильний файл. Я не знайшла документи. Я не можу зосередитися. Я — нікчемна.

— Ти не нікчемна, — каже він. — Ти — мама, яка намагається робити дві справи одночасно. Це складно.

— Але я хотіла довести, що можу, — кажу я. — Я хотіла показати тобі, що я не просто...

— Що ти не просто мама? — він дивиться на мене. — Марічко, я ніколи не думав, що ти просто мама. Ти — найсильніша жінка, яку я знаю. Але ти не маєш бути ідеальною.

Я плачу. Він обіймає мене однією рукою, другою тримає Мася.

— Ти маєш право на помилки, — каже він. — Ти маєш право на невдачі. Це не робить тебе слабкою. Це робить тебе людиною.

— Але я хотіла...

— Я знаю, що ти хотіла, — він цілує мою голову. — І я пишаюся тобою за те, що ти спробувала. Але якщо це занадто — ти можеш зупинитися.

— Я не хочу зупинятися, — кажу я. — Я хочу навчитися.

— Тоді навчися, — усміхається він. — Але не сьогодні. Сьогодні — просто відпочинь.

Я киваю, витираю сльози.

— Як я можу відпочивати, якщо в мене робота?

— Робота нікуди не втече, — каже він. — А ти — втечеш, якщо не зупинишся.

Я дивлюся на нього, на Масю, яка спокійно спить у нього на руках, і відчуваю, що він правий.

— Добре, — кажу я. — Я відпочину.

Він усміхається.

— Я замовлю піцу. З ананасами.

— І з сиром, — додаю я.

— І з сиром, — погоджується він.

17:00. Ми сидимо на дивані, їмо піцу, дивимося фільм. Мася спить у своїй кроватці, Космос лежить поруч. Бармалей — на підвіконні.

— Я хочу спробувати ще раз, — кажу я.

— Завтра, — каже Максим.

— Ні, — кажу я. — Зараз. Я хочу зрозуміти, що я зробила не так.

Він дивиться на мене, потім киває.

— Добре. Але якщо ти знову почнеш плакати...

— Я не буду, — кажу я. — Я буду аналізувати.

Ми сідаємо за ноутбук разом. Я показую йому листи, помилки, файли. Він допомагає мені розібратися, пояснює, де я зробила помилку.

— Ти надто багато хочеш зробити за раз, — каже він. — Розбий завдання на маленькі кроки. І не бійся просити допомоги.

— Я не люблю просити допомоги, — кажу я.

— Я знаю, — усміхається він. — Але я люблю тобі допомагати.

Я обіймаю його.

— Дякую, — кажу я.