47

Частина 47 Де Марічка хоче повернутися до роботи, Максим проти, але потім здається

Вівторок. 10:00. Я сиджу на кухні, тримаючи Мася на руках, і дивлюся на ноутбук. На екрані — листи від колег, які я не відкривала вже два місяці. Пропозиції, проєкти, питання. Усе це колись було моїм життям.

Тепер моє життя — це Мася. І я люблю її. Кожну її посмішку, кожен її подих, кожну маленьку ручку, яка стискає мій палець. Але іноді, коли вона засинає, а в домі стає тихо, я відчуваю, що зникаю. Що Марічка, яка писала романи, організовувала бали, перемагала ворогів, падала й піднімалася, залишилася десь у минулому. Я дивлюся на своє відображення у вікні й не впізнаю себе. Хтось інший дивиться на мене — втомлений, з темними колами під очима, у звичайному светрі, який уже вкрився плямами від дитячого харчування.

Максим заходить на кухню, цілує мене в скроню, наливає собі каву. Він виглядає свіжим, виспаним, у бездоганному костюмі. Він сьогодні їде в офіс — у нього важливі переговори. А я залишаюся тут, з Масею й думками, які крутяться в голові, як білки в колесі.

— Я хочу повернутися на роботу, — кажу я, коли він сідає навпроти.

Він завмирає з чашкою біля губ.

— Що?

— Я хочу повернутися, — повторюю я, дивлячись йому прямо в очі. — Не на повний день. Може, на пів дня. З дому. Я хочу бути корисною. Я хочу відчувати, що я не просто мама.

Він ставить чашку на стіл, повільно, ніби обдумує кожен рух.

— Марічко, — каже він обережно, тим тоном, яким розмовляють із неслухняною дитиною. — Ми говорили про це. Ти — мама. Мася потребує тебе. Вона маленька. Вона не може бути без тебе.

— Я знаю, — кажу я, намагаючись тримати голос рівним. — Але я теж потребую чогось. Я не хочу бути тільки мамою. Я хочу бути собою. Розумієш? Марічкою. Тією, яка писала, тією, яка мріяла, тією, яка не боялася кидати виклики.

— Ти є собою, — каже він, і його голос стає трохи твердішим. — Ти — мама. Це найважливіша робота у світі. Що може бути важливішим за виховання нашої доньки?

— Але це не єдина робота, — я відчуваю, як роздратування піднімається всередині, гаряче й колюче. — Я можу робити обидві. Я не збираюся залишати Мася. Я буду поруч. Я просто хочу...

— Що ти хочеш? — він перебиває мене, і в його голосі з'являються металеві нотки, які я знаю з його бізнес-переговорів. — Ти хочеш втекти? Ти хочеш залишити її?

— Я не хочу втікати! — я підвищую голос, і Мася, яка спала в мене на руках, прокидається й починає плакати. Я гойдаю її, намагаючись заспокоїти, але всередині все кипить. — Я хочу бути з нею, але я також хочу бути з собою. Чому ти не розумієш?

Він мовчить, дивиться на мене, і я бачу в його очах не гнів, а страх. Він боїться. Боїться, що я зникну. Боїться, що я не впораюся. Боїться, що Мася постраждає.

— Я не хочу, щоб ти перевтомлювалася, — каже він тихіше. — Ти ще не відновилася після пологів. Тобі потрібен час.

— Я дала собі час, — кажу я, і сльози виступають на очах. — Два місяці. Але я не хочу сидіти вдома й дивитися на стіни. Я не хочу втрачати себе.

— Ти не дивишся на стіни, — він намагається посміхнутися. — Ти дивишся на Мася.

— Це не одне й те саме, — я вириваю руку, яку він узяв. — Мася — це любов. Але я — це не тільки любов. Я — це ще й думки, ідеї, мрії. Я хочу відчувати, що я живу. Не просто існую.

Він замовкає. Я бачу, як напружується його щелепа, як він стискає пальці на чашці.

— Я не хочу, щоб ти зникала, — каже він нарешті, і його голос стає м'якшим. — Але я боюся.

— Чого? — я витираю сльози.

— Я боюся, що ти не впораєшся, — зізнається він. — Що ти будеш втомлюватися. Що Мася постраждає. Що я втрачу вас обох.

— Мася не постраждає, — кажу я твердо. — Я буду поруч. Я буду планувати. Я буду делегувати. Я не збираюся кидатися в роботу з головою й забувати про неї.

— Але ти не можеш контролювати все, — каже він. — Як і я.

Я замовкаю. Він правий. Але це не робить легше.

— Я хочу спробувати, — кажу я. — Дозволь мені спробувати.

Він довго дивиться на мене. Потім зітхає.

— Я подумаю, — каже він.

— Подумай, — кажу я. — Але я не відступлю. Я люблю тебе, Максиме. Але я не хочу бути тінню. Я хочу бути собою.

Я беру Мася й виходжу з кухні. Усередині — біль і злість, але також рішучість.

12:00. Я сиджу в кімнаті з Масею, гладжу її маленькі пальчики й думаю. Максим не розуміє. Він думає, що я хочу втекти. Але я хочу залишитися — і бути собою. Я не хочу вибирати між материнством і роботою. Я хочу поєднувати.

Мася засинає в мене на руках, і я кладу її в кроватку. Поруч, як завжди, сидить Космос. Він дивиться на неї своїми зеленими очима, ніби охороняє. Бармалей — на підвіконні, спостерігає зверху.

Я виходжу в коридор, і в цей момент дзвонить телефон. Ліза.

— Як ти? — питає вона.

— Я хочу працювати, — кажу я. — А він проти.

— Він боїться, — каже вона. — Він не хоче втратити тебе.

— Я не зникаю, — кажу я. — Я просто хочу бути.

— Тоді поясни йому це, — вона зітхає. — І не здавайся. Але спочатку — заспокойся. Ти ж знаєш Максима. Він не приймає рішень під тиском. Він має обдумати.

— Я знаю, — кажу я. — Але я не хочу чекати вічність.

— Не чекай, — каже Ліза. — Дій. Покажи йому, що ти серйозна. Підготуй план. Розпиши, як ти бачиш свій робочий день. Доведи, що ти можеш це контролювати.