46

Частина 46. Де перший місяць стає випробуванням, а безсонні ночі — найкращим ліками від гордині

Понеділок. 3:47. Я знову прокидаюся від плачу. Він уже не різкий, не лякаючий — я звикла. Але він пронизує мою голову, ніби сигнал тривоги.

— Ма-а-ася, — стогну я, підводячись з ліжка.

— Я сам, — чується сонний голос Максима. Він уже на ногах, хоча його очі закриті, а волосся стирчить у різні боки. Він схожий на сонного їжака, який вирішив стати героєм.

— Ти впевнений? — питаю я, хоча сама ледве тримаюся.

— Я — тато, — каже він. — Я впораюся.

Він бере Масю з кроватки, починає гойдати. Вона замовкає на секунду, потім починає плакати ще голосніше.

— Що? — він дивиться на неї розгублено. — Чого ти плачеш? Тобі ж добре!

Мася не відповідає. Вона просто плаче.

— Може, вона голодна? — питаю я.

— Я щойно годував її, — каже він. — Дві години тому.

— То, може, треба ще раз.

— Але ж вона не може бути голодною кожні дві години!

— Максиме, вона — дитина, — кажу я. — Вони такі.

Він зітхає, бере пляшечку. Але Мася не хоче їсти. Вона хоче, щоб її носили. І щоб співали. І щоб не зупинялися ні на секунду.

— Я ніколи не думав, що діти такі... — він шукає слово.

— Такі що?

— Вимогливі.

Я сміюся, хоча всередині все болить від утоми.

— Вони не вимогливі. Вони просто... маленькі.

— Маленькі, — бурчить він. — Як гранати без чеку.

4:30. Я нарешті беру Масю на руки. Вона заспокоюється майже миттєво — притискається до мене й засинає. Я дивлюся на Максима, який сидить на краю ліжка з винуватим обличчям.

— Ти не зла? — питає він.

— Ні, — кажу я. — Я просто втомлена.

— Я теж, — він проводить рукою по обличчю. — Я думав, що буду кращим татом.

— Ти — чудовий тато, — кажу я. — Просто ти не звик, що хтось керує тобою.

— Я звик, — усміхається він. — Ти керуєш мною щодня.

— Це інше.

— Так, — він кладе голову мені на плече. — Ти керуєш мною, а я — виконую. А Мася керує нами обома.

— Тепер ти розумієш, — кажу я. — Хто тут головний.

Він сміється, обіймає мене й Масю.

— Ви — моє життя, — каже він.

— Ми знаємо, — посміхаюся я.

Але всередині — тривога. Я не спала вже третю ніч поспіль. Мася не дає мені відпочити. А Максим, хоч і намагається, часто не розуміє, що я відчуваю. Він думає, що все просто, що можна налагодити так само, як бізнес.

Я відчуваю, що між нами з'явилася стіна. Тонка, але відчутна. І я не знаю, як її зруйнувати.

7:00. Я стою на кухні, п'ю каву, яка вже охолола. Максим сидить за столом, намагається працювати, але постійно позіхає.

— Може, нам найняти няню? — пропонує він.

— Я не хочу няню, — кажу я. — Я хочу сама доглядати за Масею.

— Але ти втомлюєшся, — каже він. — Я бачу.

— Я втомлююся, але це — моя робота. Материнство.

— Але ж я теж хочу допомагати.

— Ти допомагаєш, — кажу я, але голос звучить роздратовано. — Просто ти не розумієш, що мені потрібно.

— Що тобі потрібно? — він підходить до мене. — Скажи.

— Мені потрібно, щоб ти не питав мене, що мені потрібно! — виривається в мене.

Він завмирає.

— Що?

— Я не знаю, — кажу я, відчуваючи, як сльози виступають на очах. — Я просто... я не можу. Вона постійно плаче. Я не сплю. Я виглядаю жахливо. Я не впевнена, що я хороша мама.

Він обіймає мене.

— Ти — найкраща мама в світі, — каже він. — І я не знаю, що ти відчуваєш. Але я хочу знати. Я хочу бути поруч. Навіть якщо я дратую.

Я сміюся крізь сльози.

— Ти дратуєш.

— Я знаю, — усміхається він. — Але я люблю тебе.

— І я люблю тебе, — кажу я.

Ми стоїмо на кухні, обійнявшись. Мася спить у своїй кроватці. Космос сидить поруч із нею. Бармалей — на підвіконні.

Я відчуваю, що стіна починає руйнуватися.

11:00. До нас приходить Соломія. Вона бачить мої темні кола під очима, мій розпатланий хвіст і сльози на обличчі.

— О, — каже вона. — Виглядаєш як мама.

— Я мама, — кажу я. — І я виснажена.

Вона сідає поруч.

— Розказуй.

Я розповідаю. Про безсонні ночі. Про те, що Максим дратує, хоч і не винний. Про те, що я боюся, що не впораюся. Про те, що здається, ніби я зникла — Марічка зникла, залишилася тільки мама.

— Марічко, — каже Соломія. — Це нормально. Так відчувають усі молоді мами. Ти — не погана. Ти просто втомлена.

— Я не хочу бути втомленою, — кажу я. — Я хочу бути щасливою.

— Ти будеш, — вона бере мою руку. — Просто зараз — це час для виживання. А потім — буде час для щастя.

Я витираю сльози.

— Дякую, — шепочу я.

— Я завжди поруч, — каже вона.

15:00. Я вирішую провітрити кімнату. Відкриваю вікно, і в цей момент Мася починає плакати. Я біжу до неї, але по дорозі зачіпаю стіл. На ньому стоять речі — і все летить на підлогу.

— Ой! — кричу я, намагаючись утримати рівновагу.

Максим вбігає в кімнату.