45

Частина 45. Де перший день удома стає випробуванням для котів і нової мами

14:00. Ми заїжджаємо у двір. Я дивлюся на будинок, який уже став моїм домом, і відчуваю неймовірне тепло. Ми вдома. З Масею. Удома.

Максим виходить перший, відкриває двері, допомагає мені вийти. Я тримаю Масю на руках, вона спить, загорнута в білу ковдру, яку зв'язала моя мама.

— Я хвилююся, — зізнаюся я. — Як коти відреагують?

— Вони звикнуть, — каже Максим. — Вони — розумні.

— Космос — розумний, — кажу я. — А Бармалей — король. Він не любить, коли щось порушує його порядок.

— Він полюбить Масю, — запевняє Максим. — Як і ми всі.

Ми заходимо в дім. Усередині — тихо. Марія Іванівна приготувала обід, Остап напік пирогів, але наразі в коридорі порожньо. Тільки ми, Мася й тиша.

— Де коти? — питаю я.

— Мабуть, ховаються, — каже Максим. — Вони відчули, що прийшов хтось новий.

Але тільки-но ми заходимо у вітальню, як із-під дивана визирає Космос. Він обережно підходить до нас, нюхає повітря, потім — підходить до мене й треться об мої ноги. Але коли він бачить Масю, він зупиняється. Він дивиться на неї своїми зеленими очима, ніби оцінює.

— Це Мася, — кажу я. — Це наша донька. Вона — частина родини.

Космос робить крок уперед, нюхає ковдру, потім — ручку Масі, яка виглядає назовні. Він нявкає тихо, обережно, ніби питає: «Хто це? Чому вона так пахне?»

— Вона маленька, — кажу я. — Ти маєш бути з нею обережним.

Космос сідає поруч, дивиться на Масю, потім — на мене. Він нявкає знову, цього разу м'якше, і лягає біля моїх ніг, ніби охороняючи нас.

— Він прийняв її, — каже Максим.

— Здається, так, — усміхаюся я.

Але де Бармалей? Я озираюся. Його ніде немає.

— Бармалей? — кличу я. — Де ти?

Тиша. Потім я чую звук із-під сходів. Я підходжу ближче й бачу: Бармалей сидить під сходами, дивиться на нас звідти, і вираз його морди — незадоволений. Він явно не хоче знайомитися.

— Бармалей, — кажу я м'яко. — Вона — твоя маленька сестра. Вона буде жити з нами.

Він відвертається.

— Він ревнує, — каже Максим.

— Я знаю, — кажу я. — Але він звикне.

Ми сідаємо на диван. Я тримаю Масю на руках. Космос лежить у мене на ногах. Бармалей залишається під сходами.

— У нас тепер четверо дітей, — каже Максим. — Космос, Бармалей і Мася. І ти.

— Я не дитина, — сміюся я.

— Ти — моя дитина, — усміхається він. — Я завжди буду піклуватися про тебе.

15:30. Я вирішую погодувати Масю. Але коли я дістаю пляшечку, Космос підбігає й починає нюхати її. Він явно зацікавлений.

— Космосе, це не для тебе, — кажу я. — Це для Масі.

Він нявкає, ніби каже: «А чому не для мене? Я теж хочу».

Я відвертаюся, щоб нагріти пляшечку, а коли повертаюся, бачу: Космос сидить на дивані поруч із Масею, обережно нюхає її ручку. Мася прокидається, дивиться на нього, і... усміхається. Або мені здається. Але вона точно не плаче.

— Вона усміхається йому! — вигукує Максим.

— Вона просто пускає гази, — кажу я, але всередині тану.

Космос лягає поруч із Масею, кладе голову на її ковдру й закриває очі. Він охороняє її.

— Я бачив це тільки в кіно, — каже Максим. — Кіт і дитина.

— Ми живемо в кіно, — усміхаюся я. — У космічному кіно.

16:00. До нас приходять Ліза, Оксана й Соломія. Вони принесли ще один подарунок — величезний плюшевий слон.

— Це для Мася! — оголошує Ліза. — Щоб вона не сумувала.

— Вона ще не сумує, — кажу я. — Вона тільки що народилася.

— Але вона має звикати до розкоші, — додає Оксана. — Вона ж донька Максима Коваленка.

— Вона просто Мася, — сміюся я. — І вона спить.

Мася лежить у своїй кроватці, поряд із нею — Космос. Космос навіть не дивиться на плюшевого слона. Він дивиться на Масю.

— Кіт охороняє її, — каже Соломія.

— Він буде нянькою, — додає Ліза.

— Він найкращий нянько, — погоджуюся я.

17:30. Я сиджу в кріслі, годую Масю, коли до кімнати заходить Бармалей. Він тримається здалеку, але дивиться на Масю з цікавістю. Він обережно підходить, нюхає повітря, потім — підходить до кроватки й заглядає всередину.

Мася дивиться на нього, і знову усміхається.

Бармалей завмирає. Він дивиться на неї довго, потім — обережно треться головою об кроватку, ніби вітається.

— Він прийняв її, — каже Максим.

Я дивлюся на Бармалея, на Космоса, який спить поруч, на Масю, яка лежить у своїй кроватці, на Максима, який тримає мою руку. І я відчуваю — усе правильно. Усе так, як має бути.

— Ми — родина, — кажу я.

— Ми — родина, — повторює Максим.

Бармалей лягає біля кроватки, Космос — на своєму місці. Мася засинає. Я дивлюся на них, і моє серце переповнюється любов'ю.

Я — Марічка. Я — дружина Максима. Я — мама Мася. І в мене є коти, які охороняють нашу доньку. І це — найкраще життя, яке я могла собі уявити.