44

Частина 44. Де вихід із лікарні стає святом, а Максим робить найнесподіваніший подарунок

Понеділок. 11:00. Я стою біля дзеркала в палаті, тримаючи на руках маленьку Марію, і дивлюся на своє відображення. Я виглядаю втомленою, але щасливою. У моїх очах — сльози радості, хоча я навіть не плачу.

— Ти готова? — питає Максим, заходячи в палату.

— Я готова, — кажу я. — Але я хвилююся.

— Про що?

— Про те, як Мася відреагує на всіх. Про те, як коти її сприймуть. Про те, чи зможу я бути хорошою мамою.

Він підходить до мене, обіймає.

— Ти вже хороша мама, — каже він. — Ти дала їй життя. Ти тримаєш її на руках. Ти її любиш. Усе інше — другорядне.

Я притискаю Мася до себе. Вона сопе, маленька й беззахисна, але я відчуваю її силу.

— Ходімо, — каже Максим. — Нас чекають.

11:30. Ми виходимо з лікарні. І перше, що я бачу — натовп. Мої батьки, Ігор Петрович, Ліза з Такеші, Оксана, Андрій, Марія Іванівна, Остап, Надя. Усі з квітами, кульками й величезними посмішками.

— Вона тут! — кричить Ліза. — Мася!

Усі кидаються до нас. Квіти летять у повітря — троянди, лілії, гербери. Я ледве встигаю закрити Мася від дощу з пелюсток.

— Обережно! — кричить Максим. — Не задавіть дитину!

— Ми обережно! — кричить мама, пробиваючись до мене. Вона бере Мася на руки, дивиться на неї з таким захопленням, ніби бачить диво. — Боже, яка ж вона гарна! Зовсім як ти, Марічко!

— Вона гарніша, — сміється тато, зазираючи через плече мами. — У неї ніс мій.

— У неї ніс Максима, — поправляє мама. — І очі Марічки.

— Очі мої, — втручається Ігор Петрович, простягаючи руки, щоб взяти онуку. — Вони космічні!

— Вони просто карі, — сміється Ліза.

— Карі — це теж космічні, — запевняє Ігор Петрович.

Мася відкриває очі, дивиться на всіх і... починає плакати.

— Ой, — каже Ліза. — Вона нас боїться.

— Вона просто голодна, — кажу я, забираючи дитину. — Дайте їй хвилинку.

Я притуляю Мася до себе, вона заспокоюється.

— Яка чутлива, — каже Оксана.

— Як Марічка, — додає Андрій.

— Я не чутлива, я просто... — я замовкаю, бо всі сміються.

12:00. Родинне свято продовжується на лікарняному подвір'ї. Усі розглядають Мася, фотографують її, обіймають. Ліза вже встигла зателефонувати своїй мамі й розповісти про нову членкиню родини.

— Я хочу бути хрещеною! — заявляє вона.

— Ти вже хрещена, — нагадую я. — Ми домовлялися.

— Я знаю! — вона сяє. — Але я хочу, щоб це було офіційно!

— Буде, — обіцяю я. — Скоро.

Підбігає Соломія. Вона запізнилася, бо, за її словами, «проколола колесо, а потім не могла знайти парковку, а потім ще купила неправильні квіти».

— Вибачте! — кричить вона здалеку. — Я тут! Я не пропустила?

— Ти пропустила вихід, — сміється Оксана. — Але встигла на обійми.

Соломія підбігає, обіймає мене.

— Яка ж вона маленька! — вигукує вона, дивлячись на Мася. — Яка гарна! Яка...

— Вона — Мася, — перебиває Ліза. — Марія Максимівна.

— Мася, — пробує Соломія. — Ідеально.

Вона простягає подарунок — величезну коробку.

— Це їй. Від мене.

— Що там? — питаю я.

— Відкриєш удома, — підморгує вона. — Сюрприз.

12:30. Максим бере Мася в мене, передає моїй мамі.

— Марічко, — каже він. — Я хочу тобі дещо показати.

Він веде мене на парковку, де стоїть... нова машина. Біла, блискуча, із величезним бантом на капоті. «Audi Q5». Сучасна, безпечна, сімейна.

— Що це? — я витріщаюся.

— Це — твій подарунок, — каже він. — За те, що ти подарувала мені доньку. За те, що ти є.

— Але це ж... це неймовірно дорого! — я майже плачу.

— Ти — безцінна, — каже він. — І я хочу, щоб ти їздила з комфортом. З нашою донькою.

Він подає мені ключі.

— Вони твої. Як і я. Як і Мася.

Я беру ключі, і сльози течуть по щоках.

— Я не знаю, що сказати...

— Скажи «дякую», — усміхається він. — І поцілуй мене.

Я обіймаю його, цілую.

— Дякую, — шепочу я. — Ти — найкращий чоловік у світі.

— Я знаю, — сміється він. — А тепер — поїхали додому. На новій машині.

13:00. Усі сідають у свої машини, а ми — у нову «Audi». Мася сидить у автокріслі, яке ми встановили ще вчора. Вона спить, маленька й спокійна.

— Як ти себе почуваєш? — питає Максим, коли ми виїжджаємо з парковки.

— Я щаслива, — кажу я. — Я щасливіша, ніж будь-коли.

— Я теж, — каже він.

Він бере мою руку, поки ми їдемо. Я дивлюся на нього, на Мася, яка спить позаду, на нову машину, на квіти, які лежать поруч — усі ці подарунки, обійми, усмішки.

— Ми — сім'я, — кажу я.

— Ми — сім'я, — підтверджує він.

Я проводжаю рукою по животу — порожньому, але такому легкому. Думаю про всіх, хто чекав нас біля лікарні, про всі подарунки, про нову машину, про кохання, яке оточує нас. І я знаю: це — найкращий день у моєму житті.

Я — Марічка. Я — мама. І в мене є все, що потрібно для щастя.