43

Частина 43. Де пологи починаються, а Максим стає головним

Субота. 3:47. Я прокидаюся від того, що живіт стискається. Не боляче — просто дивно. Я дивлюся на годинник. 3:47. Поруч — Максим, який спить так солодко, що шкода будити.

Але через п'ять хвилин — знову стиск. Трохи сильніше.

— Максиме, — шепочу я. — Максиме.

Він не реагує. Я штовхаю його легенько.

— Максиме!

Він підстрибує на ліжку.

— Що?! Що трапилося? Марічко, ти в порядку?!

— Я не знаю, — кажу я. — Мені здається, що починається.

Він дивиться на мене, потім на мій живіт, потім знову на мене.

— Починається? — перепитує він.

— Я думаю, — кажу я. — Мені здається, це сутички.

Він завмирає на секунду. А потім — паніка.

— О боже, — каже він. — О боже! Зараз! Я все зроблю! Я... я... що мені робити?!

— Заспокойся, — кажу я, хоча сама тремчу. — Візьми сумку. Документи. Ми їдемо до лікарні.

— Сумка! — він вибігає з кімнати. — Так! Сумка! Де сумка?!

— Вона в коридорі, — кричу я.

Але він уже біжить у спальню, потім на кухню, потім знову в коридор.

— Я не бачу сумки! — кричить він.

— Вона біля дверей!

— Тут немає сумки!

Я зітхаю. Мені здається, що це складніше, ніж самі пологи.

— Вона біля дверей, Максиме! Учора я поклала її біля дверей!

Він зупиняється, дивиться на двері, і нарешті бачить сумку.

— Ось вона! — він хапає її. — Я знайшов!

— Візьми мої документи, — кажу я. — Вони в сумці.

— Які документи?

— Обмінна карта! Пайпер! Усе, що я казала!

Він відкриває сумку, починає витягувати все підряд — шапочки, шкарпетки, пелюшки.

— Я не бачу ніяких документів!

— Вони в маленькій папці! Рожевій!

Він знаходить папку.

— Ось! — він показує її. — Я зробив це!

— Тепер — взувайся, — кажу я. — І допоможи мені.

Він підбігає до мене, допомагає підвестися. Він тримає мене, ніби я зроблена з кришталю.

— Ти як? — питає він.

— Я ще не народила, — кажу я. — Але я вже втомилася від твоєї паніки.

— Я не панікую, — каже він, хоча весь тремтить. — Я просто... збираюся.

4:15. Ми виходимо з дому. Максим тримає сумку, папку, мою руку й намагається зачинити двері.

— Ключі! — каже він. — Я забув ключі!

— Вони в тебе в кишені.

Він мацає кишені.

— Так, вони в мене.

Ми йдемо до машини. Він відкриває двері, допомагає мені сісти.

— Пристебнися, — каже він.

— Я знаю, як пристібатися, — кажу я.

— Я просто хочу, щоб ти була в безпеці.

Він сідає за кермо. Вмикає двигун, виїжджає з двору. Але через дві хвилини ми зупиняємося на першому ж світлофорі.

— Чому ми стоїмо? — питаю я.

— Бо світлофор червоний.

— Максиме! Це небезпечно!

— Я не буду порушувати правила, — каже він. — Я хочу, щоб ми доїхали живими.

— Я народжую! — кричу я.

— Я знаю! — кричить він. — Але ми не можемо їхати на червоне!

Я роблю глибокий вдих і видих, як вчили на курсах. Але це не допомагає.

— Ми встигнемо, — каже він. — Я обіцяю.

4:30. Ми приїжджаємо до лікарні. Максим паркується, біжить до ресепшну.

— Допоможіть! — кричить він. — Моя дружина народжує!

Медсестра дивиться на нього спокійно.

— Як вас звати?

— Максим! — кричить він. — Але це неважливо! Вона народжує!

— Прізвище пацієнтки?

— Марічка! Коваленко! Вона моя дружина!

Медсестра записує.

— Зачекайте, зараз вийде лікар.

— Зачекайте?! — він витріщається. — Вона народжує зараз!

— Лікар зайнятий, — каже медсестра.

— Як зайнятий?!

— Максиме, — кажу я, беручи його за руку. — Заспокойся. Я ще не народжую. Ми встигнемо.

Він видихає, але я бачу, як його руки тремтять.

5:00. Нас проводять у палату. Я лягаю на ліжко, лікар оглядає мене.

— Усе добре, — каже вона. — Розкриття три сантиметри. Ще рано.

— Скільки ще? — питає Максим.

— Годин шість-вісім, — каже лікар.

— Шість?! — він майже кричить.

— Спокійно, — кажу я. — Я впораюся.

Він сідає поруч, бере мою руку.

— Я з тобою, — каже він. — Увесь час.

Я відчуваю тепло його долоні.

— Я знаю, — кажу я. — Я знаю.

—

6:00. Сутички стають сильнішими. Максим дихає зі мною в такт, намагаючись заспокоїти.

— Дихай, — каже він. — Як на курсах.

— Я дихаю, — стогну я. — Але це не допомагає.

— Усе буде добре, — каже він. — Ти сильна. Ти впораєшся.

— Я знаю, — кажу я. — Але я боюся.

— Я теж, — зізнається він. — Але ми разом. Пам'ятаєш? Ми завжди разом.

Я посміхаюся крізь біль.

— Завжди разом, — шепочу я.

9:00. Лікар каже, що пора. Максим стоїть поруч, тримає мою руку.