42

Частина 42. Де останні дні вагітності стають випробуванням, а страхи — найвідвертішими

Четвер. 15:00. Я стою в центрі дитячої кімнати, тримаю в руках маленьку поличку, і намагаюся прикріпити її до стіни. Кімната має бути ідеальною: білі стіни, ніжні штори, кроватка біля вікна, маленький комод, м'який килим. Усе вже майже готове.

Але в моїх руках поличка вивертається, падає на підлогу, і я разом із нею.

— Ай! — я падаю на коліна, але не боляче — дякувати Богу за м'який килим.

— Пані Марічко! — чується стурбований голос Марії Іванівни. Вона вбігає до кімнати. — Що сталося?! Ви впали?!

— Усе добре, — кажу я, намагаючись підвестися. — Я просто... трохи незграбна.

— Ви не просто незграбна, — вона допомагає мені встати. — Ви на восьмому місяці. Ви не повинні піднімати важке.

— Це не важке, — кажу я. — Це... поличка.

— Поличка — це важке для вагітної жінки, — вона забирає її в мене. — Я сама прикріплю.

— Але я хочу допомогти...

— Ви допомагаєте — ви виношуєте дитину. Це найважливіша робота. А полички залиште мені.

Я зітхаю, але киваю. Вона має рацію. Я сідаю на маленький диванчик і спостерігаю, як Марія Іванівна прикріплює поличку ідеально рівно.

— Ви чудова, — кажу я.

— Я просто роблю свою роботу, — усміхається вона.

— Ви робите більше, — кажу я. — Ви — частина нашої родини.

Вона завмирає, потім повертається до мене з теплим поглядом.

— Дякую, пані Марічко. Для мене це — честь.

16:00. Я намагаюся розкласти речі в комоді. Маленькі шкарпетки, шапочки, повзунки — усе таке крихітне, що я не можу стримати посмішки. Я беру жовтий комбінезончик, прикладаю до обличчя й відчуваю запах чистоти.

— Марічко! — чується голос Ігоря Петровича з коридору. — Я приніс подарунок!

Він заходить у кімнату з величезною коробкою в руках. На коробці — намальована ракета.

— Що це? — питаю я з цікавістю.

— Це — мобіль для кроватки, — він відкриває коробку. — З планетами! Із зірками! Із космічними кораблями! Щоб дитина з дитинства знала, що Всесвіт — це круто!

Я дивлюся на мобіль. Він неймовірний — маленькі планети обертаються навколо сонця, зірочки блищать, ракета літає по колу.

— Ігорю Петровичу, — кажу я, відчуваючи, як сльози виступають на очах. — Це найкращий подарунок.

— Я знаю, — він усміхається. — Я хочу, щоб моя внучка (або внук) мріяла про космос. Як я.

— Вона мріятиме, — кажу я. — Я обіцяю.

Він обіймає мене — обережно, ніжно.

— Ти — найкраща невістка, яку я міг би попросити в долі.

— Я стараюся, — сміюся я.

— Ти не стараєшся, — каже він. — Ти просто є. І цього достатньо.

17:30. Приходить Соломія. Вона заходить до дитячої, оглядає кімнату, мобіль, речі, і сльози течуть по її щоках.

— Яка гарна кімната, — каже вона. — Як у журналі.

— Я хочу, щоб їй було добре, — кажу я.

— Їй буде добре, — Соломія обіймає мене. — Тому що в неї є ти.

Ми сідаємо на диван. Соломія тримає мене за руку.

— Як ти себе почуваєш? — питає вона.

— Я хвилююся, — зізнаюся я. — Дуже.

— Про що?

Я роблю глибокий вдих.

— Я боюся пологів, — кажу я. — Я боюся, що щось піде не так. Що дитина народиться нездоровою. Що я не буду хорошою мамою. Що не впораюся.

Соломія слухає, не перебиваючи.

— Марічко, — каже вона, коли я замовкаю. — Ти — найсильніша жінка, яку я знаю. Ти впоралася з Данилом, з Лізою, з роботою, з котами. Ти впораєшся й з пологами.

— Але це ж зовсім інше, — кажу я. — Це — життя.

— Саме тому ти впораєшся, — вона стискає мою руку. — Ти народжуєш життя. Ти даруєш світ новій людині. Це — найважливіша робота в світі. І ти — найкраща кандидатка.

Я витираю сльози.

— Дякую, — кажу я. — Я дуже хочу, щоб вона була здоровою.

— Вона буде здоровою, — каже Соломія. — Я знаю.

— І я хочу, щоб ми охрестили її, — додаю я. — Після пологів. Я хочу, щоб у неї були хрещені батьки.

— Хто? — питає вона.

— Я хочу, щоб ти була хрещеною, — кажу я. — І Ліза. Дві хрещені. Щоб у дитини було багато любові.

Соломія плаче.

— Я — хрещена? — перепитує вона.

— Так, — усміхаюся я. — Якщо ти згодна.

— Я згодна, — вона обіймає мене. — Я згодна на все!

— А хрещеним батьком буде Андрій, — кажу я. — І Такеші.

— Японець? — сміється вона.

— Він уже частина нашої родини, — кажу я. — І Ліза його любить. Він буде чудовим хрещеним.

— Ти — геній, — каже Соломія.

— Я просто хочу, щоб у дитини було багато людей, які її любитимуть.

— Вона матиме, — каже Соломія. — Вона матиме нас усіх.

18:30. У дитячу заходить Максим. Він бачить нас, обіймає.

— Що ви тут обговорюєте?

— Хрещення, — кажу я. — Я хочу, щоб Соломія й Ліза були хрещеними. А Андрій й Такеші — хрещеними батьками.

Він завмирає.

— Андрій хрещений батько?

— Так, — кажу я. — Якщо ти не проти.

— Я не проти, — він усміхається. — Це честь для нього.