41

Частина 41. Де курси для батьків стають випробуванням, а Максим — головним пацієнтом

Вівторок. 18:00. Ми сидимо в затишній аудиторії медичного центру «Материнське щастя». Сюди нас записала Ліза, сказавши, що «це обов'язково» й «якщо ви не підете, я піду замість вас». Тож ми тут.

У кімнаті — ще шість пар: вагітні жінки й їхні чоловіки, які виглядають по-різному. Один — спокійний, інший — із блокнотом у руках, третій — просто заціпенів.

Інструкторка — жінка років п'ятдесяти, з посмішкою, яка не сходить з обличчя, і величезним плюшевим малюком у руках. Її звуть Галина Іванівна. Вона починає:

— Добрий вечір, майбутні батьки! Сьогодні ми поговоримо про підготовку до пологів. Хто хвилюється?

Я піднімаю руку. Максим теж піднімає.

— Чудово, — усміхається вона. — Хвилювання — це нормально. Але ми навчимо вас справлятися з ним.

Вона підходить до кожного, запитує про термін, стан, настрій.

— А ви як себе почуваєте? — питає вона Максима.

— Я? — він здивований. — Я не вагітний.

— Але ви — майбутній тато. Ви теж хвилюєтеся.

— Я... — він замислюється. — Я хвилююся.

— Це нормально, — каже вона. — Більше того — це добре. Значить, ви відповідально ставитеся до батьківства.

Він видихає з полегшенням.

— Тепер ми будемо вчитися правильно дихати, — продовжує Галина Іванівна. — Дихання допомагає зняти біль під час сутичок. Давайте спробуємо разом.

Вона показує: глибокий вдих носом, повільний видих ротом. Я повторюю. Максим повторює, але в нього виходить як у коня — шумно, різко.

— Максиме, спробуйте повільніше, — каже вона.

— Я намагаюся, — каже він, захекавшись.

— Ви дихаєте, ніби біжите марафон, — сміюся я.

— Я готуюся, — каже він. — До марафону батьківства.

Усі в аудиторії сміються.

— Чудово, — каже інструкторка. — Гумор — важлива частина підготовки. Тепер давайте відпрацюємо пози для пологів.

Вона дістає плюшевого малюка, показує, як правильно тримати дитину.

— Ось так. Головка на згині ліктя. Підтримуйте шийку. Не трясіть.

Максим бере малюка, обережно, ніби той кришталевий. Він виглядає так напружено, ніби тримає бомбу.

— Розслабте плечі, — каже Галина Іванівна.

— Я не можу, — каже він. — Я боюся впустити.

— Це лялька, — нагадую я.

— Це тренування, — поправляє він. — Я маю бути готовим.

Він тримає ляльку, робить глибокий вдих, намагається заспокоїтися. Але його руки тремтять.

— Може, вам принести води? — питає інструкторка.

— Ні, — каже він. — Я впораюся.

Він бере ляльку, дивиться на неї, і я бачу, як його обличчя стає м'якшим. Він гладить її по голові.

— Я зрозумів, — каже він. — Я впораюся.

Галина Іванівна усміхається.

— Бачите? Усе просто. Головне — довіряти собі.

19:00. Наступний етап — партнерські пологи. Інструкторка просить чоловіків стати позаду своїх дружин, підтримувати їх за плечі.

— Марічко, — каже Галина Іванівна. — Зараз ви будете імітувати сутичку. Максиме, ви будете підтримувати її.

Я починаю «дихати», Максим стоїть позаду, тримає мене за плечі. Я відчуваю його тепло, і це заспокоює.

— Дихання, — нагадує інструкторка. — Глибокий вдих, довгий видих.

Я дихаю. Максим дихає зі мною в такт.

— Розслабляйтеся, — каже він. — Усе буде добре.

— Я знаю, — кажу я.

— Я люблю тебе, — додає він.

— Я тебе теж.

Усі в аудиторії посміхаються.

— Чудово, — каже Галина Іванівна. — Ви — ідеальна пара.

20:00. Останнє завдання — зміна підгузка.

— Хто хоче спробувати? — питає інструкторка.

Максим піднімає руку.

— Я спробую.

Він бере ляльку, кладе на стіл, бере підгузок. Він виглядає рішуче, але руки знову тремтять.

— Головне — акуратно, — каже Галина Іванівна. — Підніміть ніжки, протріть, одягніть новий.

Максим робить усе, як вона каже. Але коли він намагається застібнути підгузок, він перекручується. Він намагається знову — знову не виходить.

— Це не кліпса на стопці паперів, — сміюся я. — Це підгузок.

— Я знаю, — каже він червоніючи. — Але він не хоче застібатися.

— Спробуйте ще раз, — каже інструкторка.

Він пробує. І в нього виходить!

— Так! — вигукує він. — Я зробив це!

Усі аплодують.

— Ти найкращий, — кажу я.

— Я знаю, — усміхається він.

21:00. Ми виходимо з центру. На вулиці вже темно, але я відчуваю неймовірне тепло.

— Ти був чудовим, — кажу я.

— Я панікував, — зізнається він. — Але я впорався.

— Ти завжди впораєшся, — кажу я. — Ти — найкращий тато у світі.

— Я ще не тато, — каже він.

— Але ти готовий.

Він бере мою руку.

— Дякую, що ти в мене є.

— Дякую, що ти в мене є, — відповідаю я.

Ми йдемо до машини, тримаючись за руки.

Я думаю: «Я — Марічка. Я майже готова стати мамою. І в мене є найкращий чоловік, який панікує, але завжди впорається. І це — найкраще, що могло зі мною статися».