40

Частина 40. Де вибір дитячих речей стає випробуванням, а коти — головними критиками

Субота. 11:00. Ми з Максимом їдемо в дитячий магазин «Малятко». Я хвилююся. Чесно кажучи, я хвилююся постійно. А сьогодні — особливо, бо ми маємо обрати кроватку, візочок, іграшки й одяг для малюка. Усе, що потрібно.

Я переглянула сотні сайтів, тисячі відгуків, зберегла десятки фото. У моїй голові вже є чіткий план: кроватка біла, візочок рожевий (якщо дівчинка) або блакитний (якщо хлопчик), іграшки — тільки дерев'яні, екологічні. Я все продумала.

Але коли ми заходимо в магазин, Максим дивиться на вітрину й каже:

— А давай візьмемо сіру кроватку.

Я завмираю.

— Що?

— Сіру, — він показує на величезне дерев'яне ліжко. — Вона класна. Універсальна. Підходить і для хлопчика, і для дівчинки.

— Але я хочу білу, — кажу я. — Біла — ніжна, світла. Вона буде пасувати до будь-якого інтер'єру.

— Сіра теж світла, — каже він. — І вона не така марка.

— Марка? — я витріщаюся. — Ти думаєш про маркість дитячої кроватки?

— Я думаю про практичність, — він дивиться на мене. — На ній не видно плям.

— Яких плям?! — я відчуваю, як усередині піднімається роздратування.

— Ну... дитина може щось пролити. Як ти.

Я замовкаю. Він посміхається, ніби це жарт.

— Це не смішно, — кажу я. — Я хочу білу кроватку.

— А я — сіру.

Ми стоїмо, дивимося одне на одного. Я відчуваю, як усередині закипає.

— Чому ти завжди маєш бути правим? — питаю я.

— Я не завжди правий, — каже він. — Але тут я правий.

— Ні, — кажу я різко. — Тут правий я.

Він зітхає.

— Гаразд. Купимо обидві. Одна в дитячу, друга — на дачу.

— У нас немає дачі.

— Купимо дачу, — каже він з усмішкою.

Я не сміюся. Я відчуваю, як сльози підступають до очей.

— Ти не сприймаєш це серйозно, — кажу я. — Це важливо для мене. Я хочу, щоб нашій дитині було добре.

Він бачить, що я засмучена, підходить, бере мою руку.

— Марічко, я серйозно. Просто я хочу, щоб ти не хвилювалася. Ми оберемо те, що буде добре. Разом.

Я видихаю.

— Добре. Але я хочу білу кроватку.

— Добре, — він усміхається. — Купимо білу.

— Але якщо ти будеш шкодувати...

— Я не шкодуватиму, — він цілує мою руку. — Я хочу, щоб ти була щасливою.

Я відчуваю, як напруга відпускає.

— Дякую, — кажу я.

12:30. Ми переходимо до візочків. Я вже вибрала рожевий (бо я впевнена, що в нас буде дівчинка). Максим дивиться на нього й морщиться.

— Це занадто рожевий, — каже він.

— Він має бути рожевим, — кажу я. — Вона — дівчинка.

— Ми не знаємо, що вона дівчинка, — заперечує він.

— Я знаю, — кажу я. — Я відчуваю.

— Твої відчуття — це не доказ, — він бере сірий візочок. — Ось це — універсальний. Пасує і для дівчинки, і для хлопчика.

— Ти знову про універсальність? — я відчуваю, як знову закипаю. — Я хочу рожевий.

— А я хочу сірий.

Ми знову стоїмо, дивимося одне на одного.

— Ти не даєш мені вибрати, — кажу я.

— Я даю, — каже він. — Але я теж хочу вибирати.

— Це моя дитина!

— Це наша дитина, — поправляє він.

Я замовкаю. Він правий. Але це не робить легше.

— Добре, — кажу я. — Візьмемо сірий.

— Серйозно? — він здивований.

— Я втомилася сваритися, — кажу я. — Візьмемо сірий.

Він дивиться на мене, потім обіймає.

— Дякую, — каже він. — Але якщо ти хочеш рожевий, ми візьмемо рожевий.

— Ні, — кажу я. — Сірий. Універсальний.

Він усміхається.

— Ти — найкраща.

— Я знаю, — зітхаю я.

14:00. Ми переходимо до іграшок. Я обираю дерев'яні — екологічні, безпечні. Максим дивиться на величезного плюшевого ведмедя.

— А давай візьмемо його, — каже він.

— Він завеликий, — кажу я. — Він не поміститься в кімнату.

— Він поміститься, — каже він. — Він буде охороняти дитину.

— Вона не потребує охорони, — кажу я. — Вона потребує безпечних іграшок.

— А це — безпечний. Він — м'який.

— Він збиратиме пил.

— Я буду пилососити його, — каже він.

Я дивлюся на нього й не можу стримати посмішку.

— Ти серйозно?

— Серйозно, — він усміхається. — Я буду пилососити ведмедя.

— Добре, — зітхаю я. — Візьмемо ведмедя. Але якщо він буде займати половину кімнати...

— Ми купимо більшу кімнату, — каже він.

Я сміюся.

— Ти — нестерпний.

— Але ти мене любиш.

— Люблю, — кажу я. — Навіть коли ти дратуєш.

16:00. Ми повертаємося додому з купою покупок. Космос вибігає назустріч, дивиться на величезного ведмедя, нюхає його. Потім — стрибає на нього й починає бити лапами.

— Космосе! — кричу я. — Це не іграшка!

Але він не слухає. Він обнюхує ведмедя, треться об нього, а потім — лягає на нього й засинає.