39

Частина 39. Де УЗД стає найкращим днем, а страх перетворюється на радість

Вівторок. 9:30. Я сиджу в машині перед клінікою «Діамант Медікал», і мої руки тремтять. Це найкраща клініка в Києві — так сказав Максим, коли записував нас на прийом. Тут найсучасніше обладнання, найкращі лікарі й найвища якість обслуговування.

Але я все одно хвилююся.

— Марічко, — Максим бере мою руку. — Усе буде добре.

— А якщо ні? — питаю я. — А якщо з дитиною щось не так?

— Не думай про це, — він стискає мою долоню. — Ми разом. Що б не сталося — ми разом.

Я киваю, роблю глибокий вдих.

— Ходімо.

10:00. Ми заходимо в клініку. Вона вражає. Мармурова підлога, величезні вікна, м'які дивани, живі квіти. У повітрі пахне чистотою й спокоєм. На ресепшні сидить дівчина з ідеальною посмішкою, у бездоганній формі.

— Добрий день, — каже вона. — Ви до лікаря Степаненко?

— Так, — відповідає Максим.

— Заповніть, будь ласка, ці документи. Лікар прийме вас за десять хвилин.

Я сідаю на диван, беру ручку. Максим поруч, тримає мене за руку.

— Я хвилююся, — зізнаюся я.

— Я теж, — каже він. — Але ми впораємося.

10:15. Нас запрошують у кабінет. Він просторий, світлий, із величезним монітором і сучасним апаратом УЗД, який виглядає як космічний корабель.

Лікар Степаненко — жінка років сорока, з теплими очима й посмішкою, яка заспокоює. Вона в білому халаті, але під ним — яскравий шарф, який додає їй людяності.

— Марічко, Максиме, — вітається вона. — Я рада вас бачити. Сідайте, будь ласка.

Я сідаю на крісло. Лікар пояснює, як проходитиме процедура.

— Я зроблю УЗД, подивлюся, як розвивається ваша дитина. Це безболісно, швидко й дуже інформативно. Ви зможете побачити малюка на екрані.

— Я боюся, — кажу я. — Що, якщо щось не так?

— Я розумію, — вона усміхається. — Кожна мама хвилюється. Але сучасне обладнання дозволяє виявити будь-які відхилення на ранніх стадіях. І якщо ми щось побачимо — ми впораємося з цим.

Я видихаю.

— Добре.

Вона наносить гель на мій живіт, бере датчик. Холодно, трохи дивно. Я дивлюся на екран, чекаючи.

І ось на моніторі з'являється зображення. Маленьке, пульсуюче.

— Ось ваша дитина, — каже лікар. — Бачите?

Я витріщаюся на екран. Там — маленьке створіння, яке ворушиться, повертається. Я бачу ручки, ніжки, маленьке серце, яке б'ється.

— Боже, — видихаю я.

— Це... — Максим мовчить, дивиться на екран, не відриваючись.

— Серце б'ється рівно, — каже лікар. — Розвиток відповідає терміну. Усе добре, Марічко. Ви можете не хвилюватися.

Сльози виступають на моїх очах.

— Усе добре? — перепитую я.

— Усе добре, — підтверджує лікар. — Ви — здорова мама, ваша дитина — здорова. Все як треба.

Я повертаюся до Максима. Він теж плаче.

— Ми станемо батьками, — каже він.

— Ми станемо батьками, — повторюю я.

Лікар посміхається.

— Хочете фото?

— Так, — кажемо ми хором.

Вона друкує знімок. Маленька, нечітка, але така реальна. Я дивлюся на неї, не вірячи своїм очам.

— Я триматиму це фото завжди, — кажу я.

— Ми повісимо його на стіну, — додає Максим. — У самому центрі.

10:45. Ми виходимо з кабінету. Я дивлюся на фото, і всередині — неймовірне тепло.

— Я хочу показати це всім, — кажу я.

— Ми покажемо, — усміхається Максим. — Кожному.

Він обіймає мене, цілує в скроню.

— Ти — найсильніша жінка, яку я знаю.

— Я просто мама, — кажу я. — Яка хвилювалася, але все виявилося добре.

11:00. Ми виходимо з клініки. Сонце світить, небо — голубе. Я тримаю фото в руках, і ніякого страху більше немає.

— Я хочу зателефонувати мамі, — кажу я.

— Дзвони, — він посміхається.

Я набираю номер. Мама відповідає.

— Мамо! — кричу я. — Усе добре! Я бачила нашу дитину! Вона жива! Вона здорова!

— О, доню! — чується мамин голос, у якому теж сльози. — Я так рада! Я чекаю вас!

— Ми приїдемо, — кажу я. — З фото.

12:00. Ми приїжджаємо додому. Усі вже чекають. Ліза, Оксана, Андрій, Ігор Петрович, Марія Іванівна, Остап, Надя. Усі з піднесеними обличчями.

— Ну що? — питає Ліза.

Я показую фото.

Усі замовкають.

— Це... наша дитина? — питає Ігор Петрович з тремтінням у голосі.

— Так, — кажу я. — Це ваша онука. Або онук. Поки не знаємо.

Він бере фото, дивиться на нього, і сльози течуть по його обличчю.

— Вона прекрасна, — каже він. — Як ти.

Ліза обіймає мене.

— Ти — найкраща.

— Я знаю, — сміюся я.

Космос підбігає, дивиться на фото, нюхає його. Потім повертається до мене, нявкає, ніби каже: «Я теж хочу побачити дитину».

— Ти будеш старшим братом, — кажу я йому.

Він муркоче.

Я дивлюся на всіх — свою родину, друзів, котів, на фото в руках, на Максима, який тримає мене за руку. І я відчуваю: це найкращий день у моєму житті. Бо я — Марічка. Я — мама. І в мене є все, що потрібно для щастя.