38

Частина 38. Де токсикоз стає випробуванням, а Максим — найтурботливішим татом у світі

Понеділок. 7:00. Я прокидаюся від того, що шлунок виконує акробатичний номер. Підлітаю з ліжка, біжу у ванну. Знову.

Це вже п'ятий ранок поспіль. І щоразу — одне й те саме.

— Марічко, — чується стурбований голос Максима за дверима. — Тобі знову погано?

— Я... — я не встигаю закінчити.

Через п'ять хвилин я виходжу, бліда, але жива. Він стоїть із чашкою води.

— Ось, — простягає він. — Випий.

Я беру чашку, п'ю маленькими ковтками.

— Дякую, — шепочу я.

— Що ти хочеш на сніданок? — питає він.

— Нічого, — кажу я. — Я не можу навіть думати про їжу.

— Але ти маєш їсти, — він занепокоєний. — Для дитини.

— Я знаю, — зітхаю я. — Але нічого не лізе.

Він замислюється.

— А що, якщо я принесу тобі солоні огірки?

Я дивлюся на нього.

— Солоні огірки?

— Так, — він усміхається. — Моя мама завжди казала, що це допомагає.

— Ти ж казав, що твоя мама вірила в прибульців, — кажу я.

— Вона вірила в прибульців і в солоні огірки. Довіряй їй.

Я сміюся.

— Добре. Принеси огірки.

8:00. Я сиджу на кухні, тримаючи банку солоних огірків. Максим стоїть поруч, спостерігаючи, як я їм.

— Ну як? — питає він.

— Дивно, — кажу я. — Але смачно.

Він видихає з полегшенням.

— Я хвилювався.

— Ти завжди хвилюєшся.

— Тепер — особливо, — він сідає поруч. — Ти ж носиш мою дитину.

— Ми носимо дитину, — поправляю я.

— Ми носимо, — усміхається він.

Я їм огірок, він дивиться на мене з такою ніжністю, що я червонію.

— Що? — питаю я.

— Нічого, — він усміхається. — Ти прекрасна навіть із огірком у руці.

— Я знаю, — кажу я.

— І скромна, — додає він.

— Я вчуся, — сміюся я.

11:00. Я намагаюся попрацювати — відповісти на листи, перевірити календар. Але в голові — туман. Я дивлюся на екран, і текст розпливається.

— Марічко, — чується голос Максима. — Ти втомилася.

— Я нормально, — кажу я.

— Ти виглядаєш так, ніби ось-ось заснеш.

— Я не засну.

— Іди відпочинь, — він підходить, бере мене за руку. — Я все зроблю сам.

— Але я маю працювати...

— Ти маєш відпочивати, — він дивиться на мене. — Це наказ.

Я хочу заперечити, але він правий. Я втомлена.

— Добре, — кажу я. — Але якщо я щось пропущу...

— Я все зафіксую, — він цілує мене в лоб. — Іди.

Я йду в кімнату, падаю на ліжко. Космос прибігає, стрибає поруч, лягає біля мого живота й починає муркотіти.

— Дякую, — шепочу я. — Ти — найкращий лікар.

Космос муркоче голосніше.

Я засинаю.

14:00. Я прокидаюся від запаху. Дивний, незнайомий, але... смачний.

Я виходжу на кухню. Максим стоїть біля плити, у фартусі (тому самому, з написом «Найкращий бос у Всесвіті»), і помішує щось у каструлі.

— Що це? — питаю я.

— Це... я спробував приготувати суп, — каже він трохи ніяково. — Овочевий. Легкий.

— Ти приготував суп?

— Я хотів, щоб ти поїла, — він наливає його в тарілку. — Спробуй.

Я беру ложку, пробую. Незвично, але смачно.

— Це добре, — кажу я.

— Правда? — він сяє.

— Правда. Ти — кухар.

— Я — той, хто хоче, щоб ти була здоровою, — він сідає поруч.

Я доїдаю суп. На дні — сюрприз.

— Що це? — я дістаю маленький папірець.

Розгортаю. Там написано: «Ти — найкраща мама для нашої дитини. Я люблю тебе. Макс».

— Ти поклав це в суп? — я сміюся.

— Я хотів, щоб ти знайшла це, — він усміхається. — І щоб ти посміхнулася.

— Я посміхаюся, — кажу я. — І я люблю тебе.

Він цілує мене.

— А тепер — іди відпочивай, — каже він.

— Знову?

— Знову, — він дивиться на мене. — Ти — майбутня мама. Ти маєш піклуватися про себе.

Я зітхаю, але слухаюся.

18:00. Я лежу на дивані, читаю книгу. Раптом відчуваю запах... риби.

— Максиме, — кличу я. — Що ти робиш?

— Я смажу рибу! — чується голос з кухні. — Тобі потрібний білок!

Я встаю, йду на кухню. Він стоїть біля плити, намагається перевернути рибу, але вона розпадається.

— Максиме...

— Я впораюся! — каже він, але в цей момент риба вилітає зі сковороди й падає на підлогу.

Бармалей, який спав поряд, миттєво прокидається, кидається до риби, хапає її й біжить у коридор.

— Бармалей! — кричить Максим. — А ну віддай!

— Залиш, — сміюся я. — Він її заслужив.

— Я хотів, щоб ти поїла, — каже він з винуватим обличчям.

— Я поїм, — кажу я. — Але, будь ласка, без риби.

Він усміхається.

— Добре. Я замовлю піцу.

— З ананасами? — питаю я.