37

Частина 37. Де повернення стає святом, а новини — феєрверком

Неділя. 17:00. Ми приїжджаємо додому. Машина зупиняється біля воріт, і я видихаю. Дім — це завжди добре. Навіть якщо там на нас чекають коти, які, напевно, вже влаштували погром, бо їх залишили на цілий тиждень.

— Готовий? — питаю я Максима.

— Готовий, — він бере мою руку. — Але я переживаю.

— Про що?

— Про те, як вони відреагують на новину.

— Вони зрадіють, — кажу я. — Я впевнена.

Ми заходимо в дім. Усередині — тиша. Але тільки на секунду.

— Вони приїхали! — чується голос Лізи.

Із вітальні вибігають усі: мої батьки, Ігор Петрович, Ліза з Такеші, Оксана, Андрій, Марія Іванівна, Остап, Надя. Усі з квітами, кульками й посмішками.

— Ви повернулися! — кричить Ліза, обіймаючи мене.

— Ми скучили! — додає Оксана.

— Як відпочинок? — питає мама.

— Чудово, — кажу я. — Але ми маємо дещо сказати.

— Що? — Ігор Петрович насторожується. — Щось трапилося?

— Трапилося, — усміхається Максим. — Але хороше.

Я дивлюся на всіх, роблю глибокий вдих.

— Я вагітна.

Тиша. Абсолютна тиша.

А потім — вибух.

— Що?! — кричить мама.

— О боже! — вигукує Ліза.

— Я стану дідусем! — реве Ігор Петрович, кидаючись до нас. Він обіймає мене так сильно, що я ледь не падаю.

— Ігорю Петровичу, обережніше, — сміється Максим. — Ви задавите майбутню маму.

— Пробач! — він відпускає мене. — Я просто... Я так щасливий!

— Ми теж, — каже мама, обіймаючи мене. — Доню, яка ти в мене молодець!

— Я не молодець, я просто... — я червонію.

— Ти — диво, — каже тато. — І ми тебе любимо.

Усі сміються, обіймають, вітають. Ліза плаче (так, Ліза плаче!), Оксана стрибає на місці, Андрій намагається тримати обличчя, але в нього теж сльози на очах.

— Я приготую борщ! — кричить Остап.

— А я — метеорит для дитини! — додає Ігор Петрович.

— Ні, — сміюся я. — Метеорит — це занадто.

— Нічого не занадто для моєї онуки! — каже він.

— А якщо це буде хлопчик? — питає Максим.

— Тоді метеорит — для хлопчика!

У цей момент з'являються коти. Бармалей поважно виходить із вітальні, ніби він головний гість. Космос вибігає стрімголов, підбігає до мене й починає крутитися навколо ніг, нявкаючи так голосно, ніби питає: «Де ви були?! Я скучив!».

Я нахиляюся, гладжу його. Він треться об мої руки, потім — підходить до мого живота, нюхає його, нявкає тихіше.

— Здається, він знає, — каже Максим.

— Коти завжди знають, — додає Марія Іванівна. — Вони відчувають.

Космос лягає біля моїх ніг, ніби охороняє мене. Бармалей обережно сідає поруч, дивиться на мій живіт, ніби оцінює.

— Вони будуть хорошими братами, — сміюся я.

— Вони будуть найкращими братами, — усміхається Максим.

18:00. Усі сідають за стіл. Остап приносить борщ, деруни, вареники — усе, що ми любимо. Марія Іванівна розливає чай, Ліза дістає торт, який приготувала сама (виявилося, що Такеші навчив її пекти).

— За нову родину! — підносить келих Ігор Петрович.

— За майбутню дитину! — додає мама.

— За нас! — підхоплює Ліза.

Ми п'ємо, сміємося, розповідаємо історії.

— А знаєте, — починає Оксана. — Я завжди знала, що Марічка буде мамою.

— Я теж, — додає Андрій. — Вона дуже дбайлива. Навіть до котів.

— До котів — так, — сміється Ліза. — А до людей — ще більше.

Я червонію.

— Ви мене соромите.

— Ми тебе любимо, — каже Максим.

Він бере мою руку, цілує її.

— Дякую, що ти є, — каже він. — І дякую за нашу дитину.

— Я дякую тобі, — кажу я. — За все.

Коти сидять поруч, ніби теж слухають. Космос муркоче, Бармалей спокійно спостерігає.

23:00. Гості розходяться. Ми залишаємося втрьох (я, Максим і коти). Я сиджу на дивані, Космос лежить у мене на колінах, Бармалей — на спинці дивана, ніби охороняє нас.

— Я не вірю, — кажу я. — Ми будемо батьками.

— Ми будемо батьками, — повторює Максим. — І це найкраще, що могло статися.

— Ти боїшся?

— Боюся, — зізнається він. — Але це хороший страх. Я хочу бути хорошим татом.

— Ти будеш найкращим татом, — кажу я.

Він дивиться на мене з ніжністю.

— А ти будеш найкращою мамою.

— Я спробую, — сміюся я. — Але я обіцяю не проливати сік на дитину.

Він сміється.

— Обіцяєш?

— Обіцяю.

Ми сидимо в тиші, обійнявшись. Космос муркоче, Бармалей спостерігає.

Я думаю: «Я — Марічка. Я — дружина Максима. Я — майбутня мама. У мене є дім, родина, друзі, коти й любов. І це — моя космічна історія».