36

Частина 36. Де медовий місяць стає пригодою, а новина — найбільшим сюрпризом

Понеділок. 10:00. Я прокидаюся в номері готелю на березі моря. Сонце заливає кімнату золотим світлом, десь за вікном кричать чайки, а поруч — Максим, який дивиться на мене з усмішкою.

— Доброго ранку, моя дружино, — каже він.

— Доброго ранку, мій чоловіче, — кажу я, потягуючись.

Ми вирішили провести медовий місяць у невеликому містечку на узбережжі. Тут немає офісу, немає котів (їх залишили з Надею), немає роботи. Тільки ми, море й сонце.

— Сніданок на пляжі? — питає він.

— Звісно, — усміхаюся я.

11:00. Ми сидимо на пляжі, під величезним парасолеподібним наметом. На столі — кава, випічка, свіжі фрукти. Я дивлюся на море, на хвилі, які накочуються на берег, і відчуваю неймовірний спокій.

— Як ти себе почуваєш? — питає Максим.

— Прекрасно, — кажу я. — Хоча... трохи дивно.

— Дивно?

— Я не знаю. Мені здається, що я не зовсім я. Якась... втома. І запаморочення.

Він турботливо дивиться на мене.

— Може, ти перегрілася на сонці?

— Можливо, — кажу я. — Але я хочу скупатися.

— Давай, — він бере мене за руку. — Я поруч.

12:00. Ми заходимо в море. Вода — тепла, прозора, бірюзова. Я пірнаю, виринаю, сміюся. Максим тримає мене за руку, і я відчуваю себе вільною, щасливою, легкою.

Але раптом усе починає крутитися. Вода стає неспокійною, хоча море спокійне. Я відчуваю, як мене хитає, не від хвиль, а від чогось усередині.

— Марічко? — Максим перехоплює мене. — Тобі зле?

— Не знаю, — кажу я. — Просто... нудота.

Він допомагає мені вийти на берег, сідаємо на лежак. Я видихаю, прикладаю руку до чола.

— Це не сонячний удар, — кажу я. — Це...

Я замовкаю. Думка — неймовірна, несподівана — пронизує мене.

— Максиме, — кажу я. — Я, здається... вагітна.

Він завмирає.

— Що?

— Я кажу, що я, можливо, вагітна, — повторюю я. — Я відчуваю це.

Він дивиться на мене спочатку з подивом, потім — з неймовірною радістю.

— Ти серйозно? — він бере мої руки.

— Я не впевнена, — кажу я. — Але я відчуваю.

Він встає, починає ходити взад-вперед.

— Тоді треба зробити тест!

— Тут немає тесту, — сміюся я. — Ми в маленькому містечку.

— Я знайду! — він уже збирає речі. — Я поїду в аптеку. Я обійду всі аптеки. Я знайду тест!

— Максиме, заспокойся, — кажу я. — Ти бігаєш, як півень.

— Я не півень, я — майбутній тато! — він зупиняється. — Якщо ти вагітна, я стану татом!

Я сміюся. Але всередині — хвилювання. Що, якщо я помиляюся? А що, якщо ні?

15:00. Максим повертається через годину з трьома різними тестами.

— Я не знав, який кращий, — каже він. — Тому взяв усі.

— Ти неймовірний, — сміюся я.

Я йду у ванну кімнату. Роблю тест. Чекаю. Серце калатає так, що, здається, вистрибує з грудей.

Через три хвилини я дивлюся на результат.

Дві смужки.

— О, боже, — видихаю я.

Виходжу з ванної кімнати. Максим стоїть біля дверей.

— Ну що?

Я показую тест.

Дві смужки.

Він дивиться на них, потім на мене, потім знову на смужки.

— Ми вагітні, — каже він.

— Ми вагітні, — підтверджую я.

Він підхоплює мене на руки, кружляє. Я сміюся, кричу, обіймаю його.

— Я стану татом! — кричить він.

— Я стану мамою! — кричу я.

Ми падаємо на ліжко, сміємося, обіймаємось.

— Це найкращий медовий місяць у світі, — каже він.

— Це найкращий день у моєму житті, — кажу я.

17:00. Ми сидимо на пляжі, дивимося на захід сонця. Море стає золотим, небо — рожевим.

— Як ми назвемо дитину? — питає він.

— Якщо хлопчик — Ігор, — кажу я. — На честь твого батька.

— А якщо дівчинка?

— Марія, — усміхаюся я. — На честь моєї мами й мене.

— Але ж ми вже маємо Марію.

— Ми маємо Марічку. А буде ще одна Марія. Маленька.

Він цілує мій живіт.

— Привіт, Маленька Маріє, — каже він. — Я — твій тато.

— Ти говориш з животом, — сміюся я.

— Вона чує, — каже він. — Вона знає.

Я дивлюся на нього, на захід сонця, на своє ще пухке тіло, і розумію: життя змінюється. І це — найкраща зміна.

20:00. Ми вечеряємо в ресторані на березі. Я замовляю рибу, Максим — стейк. Я дивлюся на нього і відчуваю неймовірну любов.

— Знаєш, — кажу я. — Коли ми повернемося додому, усе зміниться.

— Знаю, — каже він. — Але це добре.

— Ми матимемо дитину.

— Ми матимемо щастя.

— Ми будемо сім'єю.

— Ми вже сім'я, — він бере мою руку.

Я відчуваю тепло.

— Я люблю тебе, Максиме.

— Я тебе, Марічко.

Ми дивимося на зірки, які з'являються на небі.

— Здається, Всесвіт знову зводить нас, — кажу я.