35

Частина 35. Де весілля стає найкращим днем у житті, а подарунки — найнесподіванішими

Субота. 15 серпня. 10:00. Я прокидаюся від того, що в двері моєї кімнати хтось стукає. Голосно. Наполегливо.

— Марічко! Вставай! — кричить Ліза. — Сьогодні твоє весілля!

Я відкриваю очі й дивлюся на стелю. Сьогодні. Це сьогодні. Я виходжу заміж.

Серце калатає так, що, здається, його чує весь будинок.

Я підводжуся, йду до дверей. Відчиняю.

На порозі — Ліза, Соломія, Оксана, моя мама й Марія Іванівна. Усі з келихами шампанського (крім Марії Іванівни — вона з чаєм).

— З днем весілля! — кричать вони хором.

Я сміюся.

— Ви що, влаштували вечірку о 10-й ранку?

— Це не вечірка, — каже Ліза. — Це — передвесільний ритуал. Ми маємо випити за тебе.

— А потім — зробити тебе найкрасивішою нареченою в історії, — додає Соломія.

Вони заходять у кімнату. Я сідаю на ліжко, вони сідають навколо. Мама підносить мені келих.

— За мою доньку, — каже вона зі сльозами на очах. — Яка виросла, стала жінкою й знайшла своє щастя.

Ми п'ємо.

— А тепер — до справи! — каже Ліза, ляскаючи в долоні. — Марічко, сідай у крісло. Ми робимо тобі макіяж.

11:00. Я сиджу в кріслі перед дзеркалом. Оксана робить мені зачіску — легкі хвилі, що спадають на плечі, із живими квітами, вплетеними в пасма. Соломія займається макіяжем — ніжним, персиковим, з легким сяйвом на вилицях і блиском на губах. Мама тримає мене за руку.

— Ти така гарна, — шепоче вона.

— Я хвилююся, — зізнаюся я.

— Це нормально, — каже Ліза. — Якщо ти не хвилюєшся — це не весілля.

— А ти хвилювалася на своєму? — питаю я.

— Моє весілля не було справжнім, — вона зітхає. — Але твоє — буде. Бо ти любиш. І тебе люблять.

Я стискаю її руку.

12:30. Приходить швачка з моєю сукнею. Я вдягаю її — цього разу без паніки, без проблем. Вона сидить ідеально.

Я дивлюся в дзеркало. Переді мною — не просто Марічка. Переді мною — наречена. Жінка, яка за годину скаже «так» чоловікові, якого кохає.

— Я готова, — кажу я.

13:00. Весільна церемонія. Берег Дніпра. Білі намети, квіти, свічки, жива музика. Усі гості стоять півколом — мої батьки, Ігор Петрович, Ліза з Такеші, Оксана, Андрій, Марія Іванівна, Остап, Надя, колеги з офісу, друзі, знайомі.

Я йду до вівтаря. По білій доріжці, посипаній пелюстками троянд.

Максим чекає на мене. Він у білому костюмі, з букетом у руках, і коли він бачить мене, його обличчя змінюється — стає м'якшим, теплішим.

Я підходжу. Він бере мою руку.

— Ти неймовірна, — шепоче він.

— Я знаю, — шепочу я у відповідь.

Реєстраторка починає церемонію.

— Дорогі Марічко та Максиме! Ви зібралися тут, щоб об'єднати свої серця. Чи готові ви сказати одне одному «так»?

— Так, — кажемо ми разом.

Максим бере мій обручку — справжню, золоту, яку він нарешті не забув.

— Марічко, — каже він. — Я кохаю тебе з того моменту, як ти пролила сік на мій стіл. Ти змінила моє життя. Ти зробила його теплим, смішним, справжнім. Я обіцяю бути з тобою в радості й смутку, у багатстві й бідності, у сміху й у сльозах. Я обіцяю, що завжди триматиму тебе за руку. Навіть коли ти падатимеш.

Усі сміються.

Я беру обручку, одягаю на його палець.

— Максиме, — кажу я. — Я кохаю тебе. Я не знала, що така любов існує, поки не пролила той сік. Ти — моя космічна пригода. Ти — моя родина. Я обіцяю бути з тобою завжди, навіть коли ти забуватимеш обручку вдома.

Усі знову сміються. Ігор Петрович витирає сльози.

— Я оголошую вас чоловіком і дружиною! — каже реєстраторка. — Можете поцілуватися!

Максим нахиляється й цілує мене. Повільно, ніжно, так, що весь світ зникає.

14:00. Банкет. Величезний стіл у наметі, прикрашений квітами й свічками. Оркестр грає. Гості п'ють, сміються, вітають нас.

Перший тост — Ігор Петрович.

— Я хочу випити за молодят! — каже він, підносячи келих. — І за Всесвіт, який звів їх! Якщо б не сік — не було б цього дня! Так що не бійтеся проливати! Сік — це доля!

Усі п'ють.

Другий тост — мої батьки. Мама плаче, тато тримає її за руку.

— Ми хочемо побажати вам щастя, — каже тато. — І щоб ви завжди пам'ятали: родина — це найважливіше.

— І не забувайте кликати нас на вечері, — додає мама. — Я приготую борщ!

15:00. Подарунки.

Перший — від Ігоря Петровича. Він підносить величезну коробку, перев'язану блакитною стрічкою.

— Це вам! — каже він. — На щастя!

Я відкриваю коробку. Усередині — метеорит. Але цього разу — на підставці, з табличкою: «Зірка, яка впала до вас із неба. І залишилася назавжди».

— Це... неймовірно, — кажу я. — Дякую!

— Це з Марса, — каже Ігор Петрович. — Ну, або з Венери. Але головне — він ваш!

Максим бере метеорит, розглядає.

— Тепер у нас колекція.

— Ми збиратимемо метеорити все життя, — сміюся я.

Другий подарунок — від Лізи й Такеші. Величезний кошик. Усередині — набір для суші (справжній), палички, рис, норі, риба, васабі, імбир.