34

Частина 34. Де сукня стає випробуванням, а паніка — найкращим ліком

Середа. 16:00. Тиждень до весілля. Я стою в своїй кімнаті, дивлюся на сукню, яка висить на вішалці, і відчуваю, як серце калатає. Сьогодні — остання примірка. Усе має бути ідеально.

— Марічко, ти готова? — чується голос мами з-за дверей.

— Так, — кажу я невпевнено. — Заходьте.

Заходять мама, Ліза, Соломія, Оксана й Марія Іванівна. Усі з напруженими обличчями, ніби я збираюся не приміряти сукню, а запускати ракету в космос.

— Ну що, — каже Ліза. — Давай, покажи.

Я беру сукню, заходжу за ширму. Одягаю її. Але коли намагаюся застібнути блискавку... Вона не застібається.

— Що? — я дивлюся в дзеркало. — Ні!

— Що сталося? — питає мама.

— Блискавка не застібається!

Я виходжу з-за ширми. Усі витріщаються. Сукня висить на мені, але на спині — величезний зазор.

— Ой, — каже Соломія.

— Ой? — перепитую я. — Ти кажеш «ой»? Я не можу застібнути сукню за тиждень до весілля!

— Може, ти набрала вагу? — питає Оксана обережно.

— Я не набрала вагу! — кричу я. — Я просто... я багато їла на дегустації тортів! Але це ж не могло так вплинути!

— Розслабся, — каже Ліза. — Ми щось придумаємо.

— Що ми придумаємо?! — я майже плачу. — В мене тиждень до весілля, а я не влажу в сукню!

— Марічко, дихай, — каже мама. — Паніка не допоможе.

— Я не можу дихати! Я навіть не можу застібнути сукню! Як я буду дихати на весіллі?!

— Ми викличемо швачку, — каже Марія Іванівна. — Вона зможе розширити сукню.

— За тиждень? — я дивлюся на неї з надією.

— Я знаю чудову швачку, — каже Ліза. — Вона вміє робити дива.

— Ви кличте її, — кажу я. — Терміново!

17:30. Приїжджає швачка. Жінка років п'ятдесяти, з окулярами на кінчику носа й метрівською стрічкою на шиї. Вона дивиться на мене, на сукню, і її обличчя стає задумливим.

— Ну що, — каже вона. — Давайте подивимося.

Я знову вдягаю сукню. Вона виходить з-за ширми, обходить мене навколо, перевіряє шви, блискавку.

— Причина не у вазі, — каже вона. — Тканина трохи сіла після прання. Це буває.

— То ви можете виправити? — питаю я з надією.

— Можу, — каже вона. — Але мені потрібен один день.

— Один день? — я витріщаюся. — Ви серйозно?

— Серйозно, — вона посміхається. — Я працюю швидко.

— Боже, — видихаю я. — Дякую!

— Але є одна умова, — додає вона.

— Яка?

— Ви не будете нервувати, поки я працюю. Бо якщо ви нервуєте, я нервуватиму, і сукня не вийде.

Я сміюся.

— Я постараюся.

Наступний день. 10:00. Швачка привозить сукню. Я знову вдягаю її. І цього разу... Вона ідеальна. Сидить як влита, підкреслює всі лінії тіла. Я дивлюся в дзеркало.

— Це... неймовірно, — кажу я.

— Боже, — видихає мама. — Ти — справжня наречена.

— Я знала, що вона впорається, — каже Ліза.

— Я боялася, що доведеться бігти до ресторану в іншій сукні, — сміюся я.

Усі сміються.

Але коли я повертаюся, щоб зняти сукню, я помічаю маленьку пляму на подолі. Вона ледь помітна, але вона є.

— Що це? — питаю я.

— Де? — питає Соломія, підходячи ближче.

— Ось, на подолі. Це... це сік?

— Марічко, — зітхає Ліза. — Ти знову?

— Я нічого не проливала! — кричу я. — Я обережно одягала сукню!

— Це не сік, — каже Оксана, підходячи збільшити. — Це просто тінь. Візерунок тканини грає на світлі.

Я дивлюся ближче. Оксана має рацію. Це не пляма.

— Вибачте, — кажу я. — Я просто...

— Ти — Марічка, — усміхається мама. — Ти не можеш без пригод.

— Ну, принаймні, на цей раз без соку, — сміється Ліза.

Увечері Максим заходить у кімнату. Я стою в сукні, і він завмирає на порозі.

— Боже, — каже він.

— Що?

— Ти — найкрасивіша жінка, яку я коли-небудь бачив.

— Я знаю, — усміхаюся я.

Він підходить, цілує мене в лоб.

— Через тиждень ти станеш моєю дружиною.

— Я вже твоя, — кажу я.

Він бере мою руку.

— Я люблю тебе, Марічко.

— Я тебе, Максиме.

Ми стоїмо, тримаючись за руки.

І я знаю: усе буде добре.

Навіть якщо сукня не застібалася. Навіть якщо була паніка. Ми разом.