31

Частина 31. Де освідчення стає випробуванням, а квіти замінюють обручку

Субота. 19:45. Я стою перед дзеркалом у своїй кімнаті й намагаюся не зірватися від хвилювання. Максим запросив мене на вечерю. "Особливу", — сказав він. "На березі Дніпра". "Буде сюрприз".

— Це просто вечеря, — кажу я собі в дзеркало. — Просто красива вечеря. Нічого особливого.

Але всередині все тремтить.

Я обираю сукню — білу, легку, з мереживом на плечах. Вона спадає до підлоги, ніби хмара. Волосся — розпущене, хвилясте, із маленьким вінком із живих квітів, які мені подарувала Ліза. Макіяж — ніжний, персиковий, без зайвих акцентів. Парфум — той самий, ванільний, який він купив мені.

Я готова.

20:00. Ми приїжджаємо на берег Дніпра. Я виходжу з машини й завмираю.

Переді мною — казка. Величезний стіл, накритий білою скатертиною, прикрашений свічками, які танцюють у вечірньому вітрі. Квіти всюди — троянди, лілії, півонії, лаванда. Тисячі світлячків (справжніх, електричних) підвішені на нитках, створюючи зоряне небо над столом.

— Боже... — видихаю я. — Що це?

— Це вечеря, — каже Максим, тримаючи мене за руку. — Для тебе.

Я дивлюся на стіл. На ньому — страви, які я впізнаю з дитинства, але в найвишуканішому виконанні:

· Борщ із перепілкою — у кришталевій тарілці, із пампушками, що парують, і часником, який подають окремо.

· Вареники з вишнями — у сметані, посипані цукровою пудрою й м'ятою.

· Запечена качка з яблуками — на дерев'яній дошці, з карамелізованою шкіркою, яка хрумтить.

· Деруни зі сметаною — золотисті, хрусткі, зверху — червона ікра.

· Медовий торт — багатошаровий, із горіхами й медовим кремом, прикрашений свіжими ягодами.

— Це з ресторану «Українська хата», — каже Максим. — Я замовив усе, що ти любиш.

— Я люблю все, — кажу я. — Я люблю тебе.

Він усміхається.

Ми сідаємо за стіл. Навколо — тільки ми, свічки й відблиски води. Музика — живий оркестр, який грає вальс десь у кущах.

— Ти зробив це для мене? — питаю я.

— Для нас, — поправляє він.

20:30. Ми їмо. Я пробую борщ — він ідеальний, насичений, із ніжним м'ясом перепілки. Вареники тануть у роті. Качка — соковита, з хрусткою шкіркою.

— Це найкраща вечеря в моєму житті, — кажу я.

— Ще не все, — загадково відповідає він.

Він підводиться, обходить стіл, стає на одне коліно.

Я завмираю.

— Марічко, — починає він.

І тут я відчуваю, що він щось шукає в кишенях. Спочатку в правій, потім у лівій. Вираз його обличчя змінюється — стає здивованим, потім панічним.

— Я... — він мацає кишені. — Я... здається...

— Що? — питаю я, уже підозрюючи.

— Я забув кільце, — каже він.

Я дивлюся на нього. Він стоїть на одному коліні, червоний від сорому.

— Ти забув кільце? — перепитую я.

— Так, — він проводить рукою по обличчю. — Я поклав його в смокінг, але перед виходом переодягнувся в інший...

Я сміюся. Нестримно. Від душі.

— Ти серйозно?

— Я серйозно, — каже він. — І я найдурніший чоловік у світі.

— Ні, — кажу я. — Ти найромантичніший.

Він дивиться на мене, потім навколо. Його погляд зупиняється на квітах. Він зриває троянду, обриває пелюстки, бере кілька гілочок лаванди, переплітає їх у маленьке кільце.

— Це не золото, — каже він. — Але це — від щирого серця.

Він простягає мені квіткове кільце.

— Марічко, я кохаю тебе. Кохаю з того моменту, як ти пролила сік на мій стіл. Кохаю, коли ти падаєш зі сходів, коли ти червонієш, коли ти співаєш караоке. Я хочу бути з тобою все життя. Ти вийдеш за мене?

Я дивлюся на кільце з квітів, потім на нього. У моїх очах — сльози.

— Так, — кажу я. — Так, так, так!

Він одягає кільце мені на палець. Воно пахне трояндами й лавандою.

І в цей момент мій телефон дзвонить.

Гучно. Різко. З мелодією, яку я не встигла змінити.

Я витріщаюся на екран. Мама.

— Пробач, — кажу я, піднімаючи слухавку.

— Марічко, — чується голос мами. — Я випадково, але... у вас усе добре? Ти щаслива? Бо я відчуваю...

— Мамо, — перебиваю я. — Я щойно сказала «так»! Він освідчився!

— Ой! — кричить мама. — Тоді я все! Я не заважаю! Люблю вас! Їдьте вже весілля планувати!

Вона кладе слухавку.

Я дивлюся на Максима.

— Моя мама вітає нас, — кажу я.

— Я чув, — усміхається він. — Вона гучна.

Він нахиляється, щоб поцілувати мене.

І в цей момент знову дзвонить телефон. Тепер — Ліза.

— Марічко! — кричить вона в слухавку. — Він сказав? Він зробив це? Що ти відповіла?

— Я сказала «так», — кажу я.

— Ура! — кричить Ліза. — Я біжу до вас! Ні, я не біжу, я чекаю завтра. Ви там... не заважайте собі. Але я знаю все! Такеші теж вітає! Усі вітають!

Вона кладе слухавку.

Я повертаюся до Максима.

— Тепер можна, — кажу я.

Він нахиляється, цілує мене. Повільно, ніжно, смакуючи.

І знову дзвонить телефон.

Цього разу — Ігор Петрович.

— Марічко! — голосно каже він. — Я все знаю! У мене джерела! Ти погодилася?