29

Частина 29. Де з'являється японець, суші стають випробуванням, а Ліза закохується

Понеділок. 10:00. Я заходжу в офіс, і Ліза зустрічає мене з таким сяючим обличчям, ніби вона щойно виграла в лотерею.

— Марічко! — вона підбігає до мене. — У мене є ідея! Геніальна! Я відкриваю кафе!

— Ти ж казала, що хочеш кафе з книгами, — нагадую я.

— Так, — вона киває. — Але тепер я хочу не просто кафе. Я хочу справжній японський ресторан! З суші, раменом, саке й атмосферою Токіо!

— Японський? — перепитую я. — Ти знаєш, як готувати суші?

— Ні, — вона усміхається. — Але я знайшла того, хто вміє.

Вона показує на чоловіка, який стоїть у кутку кабінету. Він невисокий, із чорним волоссям, зібраним у хвіст, у білому фартусі й з усмішкою, яка освітлює все обличчя.

— Це Такеші, — каже Ліза. — Він приїхав із Токіо шість місяців тому. Він — шеф-кухар. Він готує суші з душею!

Такеші вклоняється — низько, по-японськи.

— Коннічіва, — каже він з акцентом. — Дуже приємно познайомитися. Ліза розповідала про вас. Ви — легенда.

— Я — Марічка, — кажу я, простягаючи руку.

Він бере її обережно, ніби я кришталева.

— Я чув про сік, — додає він. — Це було епічно.

— Усі про це чують, — зітхаю я.

Ліза бере Такеші під руку.

— Він погодився допомогти мені з рестораном. Він буде головним шефом. А я — обличчям проєкту.

— Ти просто хочеш бути поруч із ним, — сміюся я.

Вона червоніє. Я ніколи не бачила Лізу червоною.

— Марічко, — каже вона. — Він неймовірний. Він не просто кухар. Він — митець. Він робить суші так, що ти плачеш від щастя.

— Я ніколи не куштувала суші, — зізнаюся я.

Ліза витріщається на мене, ніби я сказала, що не знаю, хто таке сонце.

— Що? — вигукує вона. — Ти ніколи не їла суші?!

— Ні... Якось не доводилося.

— Це треба негайно виправити! — вона повертається до Такеші. — Такеші-сан, ви можете приготувати нам суші? Зараз?

— Але в нас немає ресторану, — каже він.

— У нас є моя кухня! — вона бере його за руку. — Ходімо!

Ми їдемо до Лізи вдома. Її квартира — простора, стильна, але кухня... Кухня порожня.

— У тебе немає продуктів, — кажу я.

— Такеші приніс усе, — каже вона.

Такеші дістає величезний кошик. Там — рис, норі, риба, авокадо, огірки, соєвий соус, васабі, імбир.

— Я завжди ношу з собою набір для суші, — каже він з усмішкою. — На випадок надзвичайної ситуації.

— Яка надзвичайна ситуація? — сміюся я.

— Коли хтось ніколи не куштував суші, — він дивиться на мене. — Це справжня надзвичайна ситуація.

Він починає готувати. Його руки рухаються швидко, плавно, ніби він танцює. Рис розкладається ідеальним шаром, риба нарізається тонкими скибочками, норі хрумтить під пальцями.

— Ви дивитеся, як я роблю, — каже він. — Потім спробуєте.

Ліза стоїть поруч, не зводячи з нього очей.

— Ти дивишся на нього, як на божество, — шепочу я.

— Він і є божество, — шепоче вона у відповідь.

За пів години перед нами — ідеальна тарілка з суші. Роли «Філадельфія», «Каліфорнія», ніґірі з лососем, тунцем, креветкою. Все виглядає як витвір мистецтва.

— Сідайте, — каже Такеші. — Я навчу вас їсти паличками.

Він дає нам палички — хасі. Я дивлюся на них, як на інопланетний інструмент.

— Я не зможу, — кажу я.

— Зможете, — він підходить до мене, стає позаду, бере мої руки своїми. — Ось так. Перший пальчик тут, другий — тут. І не стискайте сильно.

Його руки теплі, впевнені. Він допомагає мені взяти рол.

— Тепер — в соус, — каже він. — Обережно. Не топіть.

Я макаю рол у соєвий соус. Він розвалюється в моїх руках і падає на стіл.

— Ой, — кажу я.

— Ой? — сміється Такеші. — Це нормально. Перший раз завжди складний.

Він бере новий рол, показує, як правильно тримати.

— Спробуйте ще раз.

Я пробую. Утримую. Макаю. І нарешті — несу до рота.

Це неймовірно. Рис — ніжний, риба — тане на язиці, авокадо додає кремовості. Я закриваю очі.

— Боже, — кажу я. — Це найсмачніше, що я їла.

— Я знаю, — усміхається Такеші.

Ліза теж пробує. Вона їсть паличками впевнено, красиво.

— Такеші-сан, — каже вона. — Ви — геній.

— Я просто люблю те, що роблю, — каже він.

І я бачу, як вона дивиться на нього. Вона закохана. По-справжньому.

Після суші ми сидимо на кухні, п'ємо зелений чай. Такеші розповідає про Японію, про Токіо, про те, як він навчився готувати.

— Я хочу, щоб мій ресторан був справжнім, — каже Ліза. — З дерев'яними столами, паперовими ліхтариками, сакурою в горщиках. І щоб усі відчували себе в Токіо.

— Я допоможу, — каже Такеші. — Я знаю дизайн. Я знаю, як створити атмосферу.

— Ти — мій герой, — каже Ліза.

— Я просто кухар, — усміхається він.

Але я бачу, як він дивиться на неї. Теж закоханий.

Пізніше, коли ми виходимо від Лізи, я думаю про своє. Я хочу відкрити кафе. Не японське — своє. Затишне, із тістечками, кавою, книгами. Де пахне ваніллю й корицею. Де люди будуть усміхатися.