26

Частина 26. Де Ліза розкриває карти, Максим падає, а кіт рятує ситуацію

Наступного дня, 11:00. Ліза запрошує мене на каву — не в офісну кухню, а в невелику кав'ярню за рогом. Затишну, із запахом кориці, дерев'яними столами й м'якими диванами.

Ми сидимо навпроти одна одної. Я — із капучино, вона — із чорним чаєм без цукру.

— Я хочу дещо тобі сказати, — починає Ліза, крутячи чашку в руках. — І це важко.

— Я слухаю, — кажу я.

Вона робить глибокий вдих.

— Я не хотіла повертати Максима, — каже вона. — Я хотіла повернути... себе.

— Що?

— Коли я поїхала в Лондон, я думала, що буду щасливою. Але я не була. Я працювала, заробляла гроші, але всередині — порожнеча. Я думала, що якщо повернуся й покажу всім, що я сильна, що я можу бути поруч із ним — я відчую себе живою.

— Але ж ти казала, що хочеш проєкт...

— Це була брехня, — вона дивиться мені прямо в очі. — Я хотіла довести собі, що можу щось змінити. Що я не просто дівчина, яка втекла.

Я мовчу.

— А потім я побачила тебе, — продовжує вона. — Як ти дивишся на нього. Як він дивиться на тебе. І я зрозуміла: я ніколи не мала такого. Я ніколи не була тобою.

— Лізо...

— Не перебивай, — вона усміхається. — Я хочу сказати це. Ти — справжня. Ти не граєш ролей. Ти просто... є. І він обрав тебе не тому, що ти красива чи розумна. Він обрав тебе, тому що ти — ти.

У моїх очах виступають сльози.

— Я не знала, що ти так почуваєшся, — кажу я.

— Я нікому не казала, — вона зітхає. — Навіть собі. Але коли ти допомогла мені з презентацією, коли дала свою ручку, коли ти не засміялася, коли я впала... Я зрозуміла, що ти — не ворог. Ти — подруга, яку я ніколи не мала.

Я простягаю руку через стіл, накриваю її долоню.

— Я теж хочу бути твоєю подругою, — кажу я. — І я хочу, щоб ти знала: ти не порожня. Ти — сильна. Просто ти забула, як бути собою.

Вона дивиться на мене довго, потім усміхається — тепло, щиро, без холодної маски.

— Дякую, — шепоче вона.

Ми п'ємо каву, сміємося, розповідаємо одна одній про свої мрії. Вона каже, що хоче відкрити власний бізнес — невелике кафе з книгами. Я кажу, що хочу дописати роман і видати його.

— Я буду твоїм першим читачем, — каже Ліза.

— А я буду твоєю першою клієнткою, — усміхаюся я.

Ми виходимо з кав'ярні. На вулиці сонце. Я відчуваю, що все змінюється. Не тільки в моєму житті. А в нас усіх.

— Знаєш, — каже Ліза, коли ми йдемо до офісу. — Я думаю, що ми маємо влаштувати вечірку. Всі разом. З прислугою, котами, твоїми батьками, моїми новими друзями.

— А Максим?

— Він буде, — вона підморгує. — Але він буде тільки твоїм.

Ми сміємося, заходимо в офіс. Космос біжить до нас, ніби чекав. Він треться об ноги Лізи, і вона нахиляється, щоб погладити його.

— Я тепер частина цієї родини, — каже вона.

— Ти завжди була, — кажу я. — Просто не знала цього.

Ми заходимо в кабінет. Максим сидить за своїм столом, гортає документи, але коли бачить нас, підводить голову. Його погляд перебігає з мене на Лізу, потім знову на мене. Він явно здивований, що ми разом.

— Ви... разом? — питає він обережно.

— Ми подруги, — каже Ліза. — Сюрприз.

Максим витріщається.

— Ти ж казала...

— Я казала багато чого, — перебиває Ліза. — Але я передумала. І тепер ми з Марічкою — команда.

Він дивиться на мене, шукаючи підтвердження. Я киваю.

— Так, ми команда, — кажу я. — І ми плануємо вечірку.

— Вечірку? — він проводить рукою по обличчю. — Я пропустив щось?

— Ти багато пропустив, — усміхається Ліза.

Він встає з-за столу, хоче підійти до нас, але його нога зачіпляється за шнур від комп'ютера. Він летить уперед, намагається вхопитися за стіл, але промахується й падає прямо на мене.

Я падаю на підлогу, він зверху, ми опиняємося в незручному, майже інтимному положенні. Моє обличчя — за сантиметр від його. Він дивиться на мене здивовано, потім усміхається.

— Ну що, Марічко, — каже він, не поспішаючи підводитися. — Схоже, ти знову зробила мене вразливим.

— Я нічого не робила, — кажу я, намагаючись дихати. — Це ти сам.

— Я сам? — він сміється. — Я просто хотів підійти до тебе.

— І впав?

— І впав, — він усміхається. — Але воно того варте.

Я червонію. Ліза стоїть над нами, тримаючи Космоса на руках, і дивиться з усмішкою, яка не торкається очей — але тепер це не холодна посмішка. Це посмішка подруги.

— Може, ви підведетеся? — питає вона. — Тут і так достатньо драм.

— Я не можу, — каже Максим. — Я закоханий.

— Я теж бачу, — зітхає Ліза. — Але лежати на підлозі в офісі — це не найромантичніший жест.

Він нарешті підводиться, подає мені руку. Я беру її, встаю. Моя сукня зім'ята, волосся розпатлане, але я відчуваю, що цей момент — один із найкращих у моєму житті.

— А де кіт? — раптом питає Ліза.

Я оглядаюся. Космоса немає. Він зник.

— Він був тут секунду тому, — кажу я.

Ми шукаємо його по всьому кабінету. Під столом, за шафою, у коробці з паперами. Немає.

— Він не міг далеко піти, — каже Максим.